Розділ «Князь Ігор»

— І  справді —  Коб’як.  Пізнаю!  Доводилося  зустрічатись   років  десять тому!  Правда, тоді  я  був  полонеником у  хана...

— Не  пам’ятаю, — глухо  озвався хан.  — Хто  ти?

— Ну,  де б тобі пам’ятати! Пригадуєш? Це  було  під Лубном, на  Войнисі, коли ти зустрівся з київськими і чернігівськими дружинами. Початок битви був  для  нас  невдалий. Твій  удар  на  чернігівців, де і я був  разом з князем Святославом, відкинув нас  мало  не до Сули. Піді  мною було  вбито коня, і твої вої захопили мене і привели до тебе,  як оце  тебе нині до мене. Та  не  встигли ми  перемовитися і двома словами, як наші  так потисли, що ти кинув і полоненика, і свою сторожу — подався щодуху  до  Хоролу. Аж  курява знялася за  тобою! Мені  тоді   пощастило: за  кілька  хвилин я  був у своїх...

— Тобі  справді пощастило, — похмуро глипнув спідлоба Коб’як. — А  то  б  я  не  стояв сьогодні перед тобою. Вайпай!

— Однак не  сподівайся, що  й  тобі  пощастить, як  мені. Бачиш, виловлюють твоїх  недобитків! — І Славута рукою повів по  виднокраю, де  затихав бій.  — Нікому визволяти свого хана! Закінчився твій  кривавий похід  на Русь, не розпочавшись!

Коб’як понурив голову, закусив губу. Тільки по тому, як люто  бликав на  переможців, можна було  здогадатися, які страшні  почуття нуртують у його душі  і  якою ненавистю сповнене його  серце.

Незабаром битва затихла зовсім. Половців переслідували далеко в  степ  аж  до  вечора. У полон потрапило сім  тисяч степовиків і сімнадцять ханів:  Коб’як Карлиєвич і два  його сини-підлітки,  Ізай Белюкович, Бокмиш,  Осалук, Барак, Тарг, Данило, Содвак Кулобицький, його  брат  Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт,  Гліб  Тириєвич, Єксна, Алак, Тетія  з сином, Турундай, тесть  Коб’яка. Подібної перемоги над  степовиками руські князі не одержували з часів  Володимира Мономаха, тобто  протягом останніх шістдесяти років.

...Заходило сонце.  Над  бойовищем спадав кривавий пил.   На   стомлених  обличчях  воїв   цвіли  радісні,  щасливі усмішки.

Святослав  проїздив  уздовж війська,  зупинявся  перед кожним стягом і дякував за ратний труд,  за перемогу:

— Дякую, сини мої, дякую вам, соколи! Велика сила половецька, та ви  її підсікли об’єднаними зусиллями багатьох  князівств наших. Ще  один такий удар,  і я певен — залишать нас кочовики в спокої, не посміють нападати на нас, розоряти і плюндрувати землю нашу, наші окраїни! Честь вам,  хоробрі вої,  а князям — слава!  Вічна пам’ять тим, хто поліг  нині в полі  чужинському за рідну  землю!

Перед полком переяславців Святослав зупинився, зійшов з коня, обняв князя Володимира і тричі  поцілував.

— Дякую, княже, витязю хоробрий! У сьогоднішній перемозі нашій твоїх  трудів  ратних найбільше! Честь тобі  велика і слава  довічна, Володимире Глібовичу!

Володимир спалахнув радістю. В очах забриніли щасливі сльози. Привселюдна похвала завжди окрилює, піддає духу, а  особливо, коли ця  похвала мовлена великим князем,  за плечима у  якого не  тільки шість десятків літ,  а  й  багато військових звитяг, коли вона мовлена не  просто так,   для красного слівця, не  десь  на  пиру, а на  бранному полі, коли ще  не  охололи трупи повержених на  землю ворогів...

Володимир схилив голову, мовчав і тихо  усміхався. А за його  плечима гриміла тисячоголоса яса:

— Слава князеві Володимиру! Слава-а!

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

1

Тим  часом в Новгороді-Сіверському події  розгорнулися по-іншому.

Коли гонець привіз листа, в якому Святослав запрошував сіверських князів  узяти участь у поході, Ігор   закликав  до себе  на раду брата  Всеволода, племінника Святослава і сина Володимира. Ті прибули не  гаючись.

— Братіє, що  будемо робити? Великі князі Святослав та Рюрик збирають похід  на  подніпровських половців. Закликають і нас...