Розділ «Князь Ігор»

— Оце   побували в  ділі!  Оце   звитяга!  — гримів розкотисто Всеволод, знімаючи шолом і рукавом шовкової сорочки, що  вибивалася з-під кольчуги, витираючи спітніле чоло.  —  Я   радий  за   племіника  Володимира,  що   став справжнім воїном. Та  й Святослав проявив себе  хоробрим витязем. Я бачу  — князівські мечі  обагрені ворожою кров’ю!  Це  славно!

Він  обняв юних князів дебелими ручищами і притиснув до грудей. Ті щасливо усміхалися.

До  них  під’їхав Янь.  Штовхнув до ніг  Ігореві зв’язаного бранця.

— Хан  Обовли, княже. Їхав  на  Путивльську землю, щоб пограбувати, взяти худобу,  полонеників. Сам  зізнався... Що робити з ним, княже? Голову зняти чи  викуп узяти?

Князі стали перед ханом, мовчки дивилися на  його  зігнуту  в шанобливому поклоні спину.

— Підведись! —  неголосно сказав Ігор. —  Ти  ж  хан, а повзаєш, мов  черв’як...

Той  підвівся. Однак запобіглива усмішка не  сходила з його   лиця. У  коричневих очицях зачаївся страх.   Тихо   запитав:

— Ти  стратиш мене, княже?

— Якщо вже  тебе  в бою  не зачепила стріла і не торкнувся  меч, то  нині — живи! Твоє щастя, що  зустріли тебе  з порожніми руками, коли тільки йшов на  Русь.   Бо  коли б повертався зі здобиччю, коли б руки  твої були в крові наших людей, то,  клянусь небом, я власноручно зітнув би  тобі  голову! А так  — живи!  Сплатиш викуп — відпущу на всі чотири  вітри!

— Дякую, княже!  — Обовли вклонився. — Тоді  відпусти одного полоняника, мого  довіреного, щоб  я міг, не гаючись, послати додому за грішми... У скільки оцінюєш мою  голову?

— Думаю, більше ста  гривень[38]  вона не  варта.

— У сто гривень! — вигукнув вражено хан. — Та весь  мій рід,  якщо обдерти всіх,  як липу, не нашкрябає стільки! Краще  рубай  голову!

Відчувши себе  у  відносній небезпеці, зрозумівши, що смерть обійшла його  стороною, він  посмілішав і почав торгуватися.

Та Ігор  суворо відрізав:

— Знаю, що  ти  голодранець! І сто  гривень для  тебе  забагато.  Але   п’ятдесят  знайдеш!  Це   моє   останнє  слово!.. А довіреного можеш послати хоч і сьогодні... 

3

Мати рвалася додому, на  Сейм, і Ждан, щойно прибувши з Поля до Києва, знову почав готуватися в дорогу. Тепер він  був  багатієм: мав  шестеро половецьких коней.  Трьох осідлав — для  матері, для  Любави та  для  себе, а на  інших навантажив чимало всілякого добра, на яке  не поскупилися Славута з Самуїлом, — жита  й  пшениці, щоб  восени було чим  засіяти нивку, ножів, серпів, наральників, сокир, сухарів,  солонини.

Вирушили в суботу, зі сходом сонця.

Ждан їхав  додому з  великим острахом. Боявся, що  від його  оселі  не залишилось нічого, крім  попелища та бур’янів, а ще  більше боявся, що  коли-небудь доведеться здибатися з князем Ігорем. Як  він  його  зустріне!

То  дарма, що  відпустив із  в’язниці. Випустив усупереч своєму бажанню — здався на просьбу княгині. А сам?  Чи  не схопить знову та  не  запроторить у ще  похмурнішу кліть  у Путивлі? Або,  чого  доброго, накаже підвісити на першій же гілляці?