Розділ «Князь Ігор»

Половців було  більше, і мчали вони згори вниз, до лугу. Тому  й потиснули відразу русичів аж до болота. І ті,  затято відбиваючись, поволі відступали все далі назад. Уже не один русич  наклав головою, не  один поранений випустив з рук меча  і щита і, зігнувшись, зі всієї  сили чіплявся за гриву  чи за сідло, щоб  не  впасти на  землю.

Любава  з  жахом  шепоче:  «Це   кінець!  Їх  усіх  перерубають!»

Вона вже  не  думає про  себе, про  Жданка. Все  єство її там,  на  широкому купинястому березі, де ллється кров, де з останніх сил  тримається руське військо. Коли хтось  падає чи  опускає донизу червоного щита, вона скрикує і затуляє очі.

— Боже, Боже!  Що  робиться!

Серце її завмирає, сльози затуманюють зір. Вона  з жахом жде  невідворотного кінця.

Раптом Жданкові рученята обвили її шию.

— Тето  Любаво! Глянь — і там  черлені щити!  Глянь! Та як  багато!  — задзвенів його  голосочок.

Любава розплющила  очі  і  крізь сльози,  мов   крізь туман, глянула в той  бік,  куди  показувало хлоп’я. Із-за лісу, що   зеленів  по   той   бік   галявини,  виринали  кінні  лави русичів,  завертали  праворуч  і  щодуху   мчали вниз,  у  тил половцям.

— Наші! Жданку, це  наші!  — скрикнула дівчина і в пориві  радості міцно здушила малого в обіймах. — Ой,  любий мій  хлопчику, дорогесенький мій,  тепер ми  порятовані! Як же вони вчасно, любі  наші!  Як же вони зараз ударять по тих бузувірах! Бийте  їх,  бийте!   Порятуйте і  братів своїх, і  нас нещасних! Порятуйте!

Пізніше, після бою, Любава дізнається, що  на березі захищався з частиною свого полку молодий князь Олег  Святославич. Він  відтягнув на  себе  і  затримав усю  силу  хана Чугая  Кзича, давши можливість хитрому і досвідченому воєводі  Тудору, що  придумав цей  хід, обійти лісок і вдарити на половців з тилу.

Та   це   буде   пізніше,  а  зараз  дівчина  здригнулася  від страшного крику, що   злетів над   ордою, —  крику жаху  і відчаю!  Потрапивши в залізні лещата, між  молот і ковадло, половці враз  залементували, завертілися, завирували. Щойно  відчуваючи себе  переможцями, бо загнали урусів  у саме болото, вони раптом усвідомили, що  їх  обхитрили, заманили в  пастку, і ця  пастка за  ними вже  закрилася. Тепер одна   думка оволоділа ними  —  як   урятуватися, як   утікти звідси?

Здалеку для  Любави бойовисько нагадувало бджолиний рій,  що,  вирвавшись із дупла, загув,  заклубочився і поволі летів  хтозна-куди. Все на галявині змішалося, переплуталося — русичі і половці, живі  і мертві, поранені і ті, що  кинулися тікати без оглядки. Все там  збилося в один клубок, що ревів, гримів, стугонів, біснувався.

Так  тривало довго. Тепер оборонялися степовики і, обороняючись, намацували в рядах  урусів  слабше місце, яке  б можна було  б прорвати.

Нарешті знайшли.  Густий клубок їх  з  несусвітним виском, криком, лементом хлинув у нешироку щілину, пробиту   в  лавах   русичів,  і  покотився  по   галявині  нагору,  а там,  прогримкотівши  мимо  Любави  і  Жданка,  помчав у поле.

Погоні за ними не  було.

Бій  після цього швидко затих. Окремі половці і невеличкі розрізнені загони їх складали зброю і здавалися в полон. Русичі почали зносити своїх  поранених та  вбитих, ловили коней, що  позалишалися без  господарів, підбирали зброю. Поволі ущухав  галас, угамовувалися розбурхані пристрасті, над  просторою, залитою кров’ю і всіяною трупами галявиною  знову залягла тепла сонячна тиша.

Тоді  Любава злізла з дуба,  узяла  на руки  Жданка і з криком  побігла вниз.

— Дорогі наші!  Рідні!

5

Хан  Кза зустрів сина Чугая в  степу. Здалеку побачив незвичайно поріділе військо, низько приспущені знамена та бунчуки, схилені, понурені голови джигітів — і зрозумів усе. Його серце враз  обірвалося і зупинилося.