Розділ «Князь Ігор»

— Додому... Звичайно,  додому... Я  хочу  поховати його на  нашій землі, за  звичаєм предків наших. Ми  насиплемо над  ним високу могилу і поставимо кам’яну матір-прародительку, щоб  довічно плакала над  своїм сином... Там  же поховаємо і хана  Костука...

— Далеко ж...  А дні  такі  жаркі!  Як  довеземо?

— Пошукайте  меду!..   У  лісі   видеріть,  у  бджіл,  або   у джигітів спитайте — вони немало нахапали всякого добра  в уруських коморах, то, може, у кого  і мед знайдеться!.. У меду й довеземо...

Мед  знайшовся.

Обох   покійників роздягли догола, розпороли животи, випотрошили  тельбухи, а  натомість напхали полину, чебрецю та  звіробою і  залили розтопленим на  сонці медом. Потім змастивши густо  ще й зовні, загорнули щільно в цупкі попони.

За  весь  цей  час  Кза  не  проронив жодного слова — тільки ще більше зчорнів на лиці. А коли набальзамовані таким способом тіла  ханів  поклали на сідла  і прив’язали вірьовками  попід кінськими черевами, раптом підняв угору  руки  і завив на  весь  степ, як  вовк, так  страшно і болісно, що  всім стало моторошно:

— У-у-у-у!.. У-у-у-уа-а! Сини мої, сини мої, а  тепера гайда  додому!  І клянуся небом, клянуся степом нашим Половецьким, я  влаштую вам  такий похорон, якого не  знав  і не  видів  Дешт-і-Кипчак! І полетять з пліч  голови урусів, а передусім — голови князя Ігоря та  його   братії!  І вимощу я вам  з тих голів  кривавий надгробок, щоб  довіку ви  відчували, що  ваша  смерть відомщена!.. У-у-у-у! У-у-у-у!

Потім він  скочив у сідло  і вдарив острогами коня.

6

Високі береги Дніпра від  Трипілля до  Києва у  грізні, напружені дні кінця травня і початку червня 1185 року  були густо  всіяні військовим людом. Дружини Святослава і Рюрика, а також чорні клобуки зайняли всі  переправи і були готові грудьми зустріти Кончака  на  дальніх підступах до Києва.

Ярослав Чернігівський не приєднався до князів, але вже й  не  міг  знехтувати великою небезпекою,  що  нависла над Руссю. Він  став  зі  своїми дружинами та  ковуями по  Десні та Остру  — на той  випадок, коли б половці рушили на Чернігів.

Таким чином Київ і Чернігів не залишилися без захисту, і Кончак, знаючи про  це від своїх  вивідачів і не  маючи підтримки від  хана  Кзи, не  ризикнув напасти на  них  і обмежився грабуванням і руйнуванням Переславської землі.

Великі князі київські розуміли, що  їхній   обов’язок не тільки не  допустити ворога до Києва, а й допомогти Переяславу, бо  ж  із  самої глибини Володимирового серця вирвався розпачливий крик: «Се  половці у мене!  А поможіте мі!» Та  сил  у них  для  рішучого наступу було  недостатньо, тож  залишалося покладати надії  на  прихід Давида Ростиславича, князя смоленського.

Давид приплив зі смолянами на  човнах й  отаборився  у Трипіллі. Був  він  не  в дусі.  Зело  не  в дусі.  Гадав, що  буде пишна зустріч, а його  не зустрів ні Святослав, ні брат Рюрик Ростиславич. І хоча  Давид знав, що  обидва великі князі не бенкетують, не  соколиними ловами займаються, а кожного дня  ждуть  нападу Кончака, примхлива душа  його  перевернулася. Припливти з  військом за  сімсот верст  і мати  таку шану? Щоб його, Рюриковича, зустрічав якийсь нечесавоєвода?

Він  хотів  того  ж дня  підняти вітрила і рушити у зворотний бік.  Але тут прискакав від Святослава боярин Славута. Низько вклонився і  передав два  листи: розпачливого  від Володимира з  проханням про  негайну допомогу і сувороділового від Святослава з наказом іти на Зарубинський брід і переправлятися на  переяславську сторону.

Давид спалахнув.

— Про це  мови не  було! Святослав закликав мене рятувати  Київ, а тепер хоче  запроторити хтозна-куди!

— Не  хтозна-куди, а лише до Переяслава, княже, — зауважив Славута. — Хіба не однаково, де бити  Кончака — під Переяславом чи  на  Дніпрі? Цим ми  обороняємо і  Київ, і Чернігів. Та й Смоленськ теж...

— Не  однаково! — гарячкував Давид. — Мої  люди  стомилися за  таку  далеку дорогу, набили криваві мозолі на руках, день  і ніч  сидячи біля  весел!  Врешті, де ми  візьмемо коней? А піхтурою йти  в степ  смоляни не  звикли!

Смоленські бояри підтримали князя: