Розділ «Князь Ігор»

Незабаром прибули князі та Кунтувдей. Після нетривалого   перепочинку  Святослав  розпорядився  лаштуватися бойовим строєм. У чоло  знову став  Володимир, ліве  крило зайняв Рюрик, праве — Всеволод Чермний з киянами, легка  кіннота Кунтувдея трималася позаду.

Першим рушив Володимир. Його сторожа зразу  поскакала на  далеке шелом’я[55]. Попереду помчали Кузьмище з Івашком. Ледь помітний, розмитий весняною водою слід вів їх усе вперед і вперед.

Дощ   перестав,  хмари  розступилися,  і  над   неозорими хорольськими полями блиснуло веселе сонечко.  Під  його теплим  промінням  ще   дужче   задзюркотали струмки, на горбах зачорніла земля, в  повітрі по-справжньому  запахло весною.

Кузьмище їхав  по  гребеню шеломені, Івашко лівіше від нього, понад схилом, звідки було  видно долину. Обидва пильно оглядали долину, але  ніде  нічого — ні  людей, ні коней, ні гостроверхих темних веж.

Так  тривало довго. В серця закрадалася тривога — де ж Кончак? Невже повернув назад, у свої придонські степи? Чи рушив якимось тільки йому  відомим шляхом на  Русь?

Івашко поправив за спиною лука, поклав списа на гриву коневі і підвівся на  стременах, прикриваючи  долонею очі від сонця. І раптом охнув  з несподіванки:

— Половці!

За  гребенем гори, в  широкій долині, поміж лозняком та вільшняком, бродили в пошуках корму незліченні табуни  осідланих коней. Попід горою, на  узвишші, палали вогнища,  темніли вежі  на  широких санях, вешталися степовики.

Івашко гукнув  Кузьмищеві, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до війська, що  йшло слідом.

— Княже, половці! Стоять у долині!

Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного,  що  поспішали на  допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника і витягнув меча.

— А потягнемо, братіє!  На  супостата!

З’їхавши на  гору,  переяславці широкою хвилею ринули вниз. Слідом за ними рушили дружини інших князів. Володимир мчав  попереду. Меч  розтинав запашне, напоєне весняною вологою повітря, очі князеві сяяли, миготів на сонці його  золотий шолом, а довгий червоний шарф, вив’язаний на щастя княгинею Забавою, розвівався за плечима, як стяг. Позад нього гремів гул копит.

Стрімка, смілива атака русичів була  для  половців і для самого Кончака як  грім  серед  ясного неба. Ніхто не  ждав нападу урусів.  Коні в пошуках поживи розбрелися ген-ген по  широкому лузі.  Кожен був  зайнятий  своїм ділом:   хто сьорбав із  закіптюженого казана гарячу юшку, запиваючи нею  солодкаву варену конину і гріючи перемерзле за  багатоденний похід   нутро, хто  лагодив  взуття чи  зброю,  хто білував коня, готуючи м’ясо до вечері, а інші  просто тинялися по  стійбищу без  усякого заняття. Тому  поява русичів, що  темною хвилею котилася з гори, на  якусь мить  приголомшила всіх.  Зчинився страшенний переполох. Покидавши   все,   половці з  лементом помчали  до  коней. Бо   чого вартий половець без  коня? Без  коня він  — що  кречет без крил!..

Охоплені жахом степовики, залишивши напризволяще стійбище з юртами, вежами, котлами, бігли  по  узліссі, падали, лаялися, кричали, хапали коней і тікали на протилежний бік  долини.

Кончак з трьома сотнями охоронців спочатку хотів  було вчинити опір, але  тут  з-за горба виринули свіжі   київські дружини, і він,  завернувши коня, кинувся навтьоки.

Половці тікали, як  хто міг: одні  верхи, інші  чеберяли по грузькому снігу пішки. Їх наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здіймав зброю, топтали кіньми, рубали мечами чи бойовими топірцями.

Сотні полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списів, луків, котлів стали здобиччю переможців.

Святослав сидів  на коні в оточенні бояр та воєвод. Перемога  була  повна, і старий князь не  міг  приховати задоволення.

— Хане, — повернувся до Кунтувдея, — наздожени втікачів!  Спіймай мені  Кончака! Приведи клятого на  аркані! Вся  здобич, що  потрапить до твоїх  рук,  твоя!