Розділ «Князь Ігор»

З Кузьмищевого лиця враз  злетіла усмішка.

— Де?  Коли?

— Зовсім недалеко — на  Хоролі, біля  Ведмежої долини. Ми  сю  ніч  ночували поблизу його  стійбища...

— Стій! Не розповідай далі! — наказав Кузьмище. — Їдьмо  до князя Володимира Глібовича — хай  він  послухає!

Вислухавши повідомлення купця, Володимир запитав:

— Скільки ж веде  Кончак поганих? Самуїл знизав плечима.

— Важко сказати, княже. Багато! І не  порахувати! На кілька гін  простягнувся кіш  — від  річки аж  до  лісу!  А коней  — тьма-тьмуща!

— Що  ще  дізнався?

— Кажуть, везе  Кончак якогось бусурменина з персіянськими луками-катапультами, що стріляють «живим вогнем». Їх натягують п’ятдесят воїнів. Призначені вони для того, щоб спалити наші городи... Платить Кончак басурменинові золотом  і нашими дівчатами-полонянками... Та, я  так  думаю, дуже  боятися  «живого вогню» не  слід.  Головне — раптово напасти! Тоді  бусурменин нічого не  встигне зробити...

Володимир був стурбований.

— Дякую, Самуїле, за  вісті.   Їдь  по  моєму сліду  — зустрінеш великих князів. Розповіси їм усе — хай  наздоганяють  мене!  А я поспішу до  Хоролу, щоб  не  випустити з ока поганих.

До Ведмежої долини дорогу  він  знав, тому  військо повів навпростець, виславши наперед посилену сторожу. Сміливий  до  безумства, честолюбний, він  горів  бажанням з ходу вдарити на  Кончака ще  до підходу  великих князів.

Яке  ж було  його  розчарування, коли у Ведмежій долині сторожа застала тільки пригасаючий жар половецьких багать та свіжий кінський помет.

Володимир з досадою вдарив по  луці  сідла.

— Утік! З-під самісінького носа втік, клятий! Воєвода Шварн розрадив його:

— Княже, не  кажи так:  утік...  Просто змінив стійбище, щоб  коням був  свіжий корм. Я певен, він  десь  недалеко,  і ми  знайдемо його. А тим  часом підійдуть великі князі.

— Що  ж ти радиш?

— Дати  людям і коням перепочинок на обід.  А підійдуть князі — разом рушимо услід  за поганими. Самим зариватися  не  слід.

Володимир погодився.

Вони швидко спішилися. Із дорожних міхів,  приторочених  до  сідел, насипали в похідні рептушки вівса, дали  коням, а самі  заходилися гризти житні сухарі  — хто з солониною, а хто з в’яленою рибою.