Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Він… Він мене… поцілував, – кажу майже пошепки.

– От дурна! – сміється Валя. – Виходить, наш Петрусь у тебе закохався?

– Ти так гадаєш? – перелякано запитую я Валю. – Хіба кохання таке?

– Звідки я знаю, яке воно?

– Ні, – заперечую я. – Кохання не таке.

– А яке ж воно?

– Не знаю ще, але воно інше.

…січня 1955 р

– Не треба так, доню, перейматися, – втішала мене мати, дізнавшись про мою трійку. – Звичайно, прикро, але не для того ми з батьком стільки років мріяли про твоє навчання.

– Я вас так підвела, – плачу я. – Не справдила ваші сподівання.

– Марійко, – батько потер руки. – Звичайно, нам буде трішки важче, але це не біда. Ти завжди була старанною у школі, працьовитою вдома. Ми пережили набагато важчі часи. Чи нам звикати до труднощів?

– Пробачте мені, – заливаюся сльозами.

– Досить розводити сирість, – каже батько. – Будемо робити все можливе і неможливе, щоб ти вивчилася.

– Щоб не гнула, як ми, спину все життя в колгоспі, – додає мати.

Мені хочеться впасти перед ними на коліна, цілувати руки, але у нас так не прийнято. А як же я боялася, що батьки скажуть: «Кидай навчання, якщо такий телепень!»

– Дякую вам, – кажу я, а мати витирає мої заплакані очі. – Я обіцяю, що прийде час, коли ви з гордістю зможете сказати односельцям, нашим сусідам, родичам та знайомим: «Наша старша донька працює вчителькою!»

– Дай-то, Боже! – каже мати і кладе хрест на груди.

…травня 1955 р

Зізнаюсь чесно: мені було трішки заздрісно, що я не отримую стипендію, а Валя, яка не так серйозно ставилася до навчання, її отримує. Але це не чорна, а біла заздрість. Ночами уявляю ті сто вісімдесят карбованців стипендії, які мала б отримати, і душу давить камінь образи на саму себе. Але вже нічого не можна змінити. Я з нетерпінням і деяким острахом чекаю наступної сесії. Тепер я вже не маю ніякого права схибити. А зараз їжджу кожної неділі до села. Батьки кладуть мені до валізи буханець домашнього хліба, шматочок сала, два літри молока, картоплю та цибулю. Я привожу трішки гречки для супу, а Валя – макарони. Разом з Валею варимо суп, засмажуємо його салом, а потім їмо тричі на день. У складчину набагато легше харчуватися. Наша господарка працює завгоспом у дитбудинку для сиріт. Вона готує собі страви на тій плиті, що і ми. З її каструлі смачно пахне, але я ніколи не дозволяю собі заглянути під кришку. Сьогодні Валя запитала мене:

– Як ти гадаєш, що у неї в каструлі?