Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

Я не справдила надії батьків. Тепер мені боляче і сумно.

Не знаю, щоб я робила без Валі, без Петруся. Півдня я проревіла вдома. Весь цей час мене намагалася втішити Валя.

– Ну не кінець же світу настав?! – каже вона мені, зрозумівши, що слова втіхи на мене не діють. – Тебе ж не виключили з інституту? То чого ж так побиватися?

– Як я подивлюся в очі батькам? Вони розраховують на те, що я отримаю стипендію. Я теж на це сподівалася. Розумієш, що це повинні були бути перші мої гроші у великому житті?! А я їх не отримаю, бо я – нездара!

– Досить ревти! Вже вся подушка від сліз мокра, – заявляє Валя. – А Петрусь надворі вже зовсім закляк, чекаючи на тебе.

– Що йому потрібно?

– Витирай сльози, вдягайся та йди до нього, дізнайся сама.

Неохоче вмиваюся, витираю рушником обличчя. У дзеркало хоч не дивися – очі пухлі, ніс червоний, як у Діда Мороза. Шкода Петрика, який на морозі аж пританцьовує.

– Чого тобі? – запитую замість привітання.

– Ходімо зі мною. Я тобі щось покажу.

– Мені зараз тільки гуляти, – кажу я, відчуваючи, що на очі знову навертаються непрохані сльози.

– Ходімо, – наполегливо каже він. – Треба з тобою поговорити.

Неохоче беру його під руку, кудись плетуся по кучугурах снігу. Незабаром ми опиняємося на центральній вулиці міста. Там, на головній площі, неподалік пам’ятника Леніну, височить ялинка. На ній безліч скляних різнокольорових кульок та «дощика».

– Яка краса! – кажу я захоплено.

– Ось бачиш! А ти не хотіла йти!

Ми, як маленькі діти, обходимо ялинку, милуючись її вбранням.

– Чи ти бачила таку красу? – запитує Петрик.

– Де? У селі? – я гірко посміхаюся. – Можна подумати, що у вас у хаті така була.

– Ні в мене, ні в тебе такого не було. Але життя з кожним днем стає кращим. А ще ліпшим його зробити повинні такі, як я і ти.

– Та я ж трієчниця.