Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

У мене язик до піднебіння прилип, а Валя не розгубилася.

– Скоріше, доброго вечора, – подруга кокетливо посміхається та зупиняється біля хлопців.

Слово за слово – і ми познайомилися. Виявилося, що хлопці проходять службу у військовій частині міста. Я весь час мовчала, і двоє молодих людей, не проявивши до мене ніякого інтересу, кудись хутко зникли. З нами залишився молодший лейтенант, якого звали Василем. Я одразу помітила, що Валі він дуже сподобався. Здавалося, що й він не залишився байдужим до моєї подруги. Ми підійшли до танцювального майданчика, але танці ще не розпочалися. Якийсь чоловік без однієї ноги сидів на лавці та грав на баяні. Біля нього вже зібралася юрба молодих людей. Вони утворили коло та вискакували в нього, співаючи частівки та хвацько пританцьовуючи. Ми приєдналися до них. Василь потягнув Валю в коло, запрошуючи її до танцю.

Мы не сеем, мы не пашем,

А валяем дурака.

С колокольни шапкой машем,

Разгоняем облака!

Валя не полізла за словом до кишені. Вийшовши в центр кола, почала пританцьовувати та співати:

Топится, топится в огороде баня,

Женится, женится мой миленок Ваня.

Не топись, не топись в огороде баня.

Не женись, не женись, мой миленок Ваня!

Натанцювавшись досхочу, ми пішли на танцювальний майданчик, де вже грала музика. Валя весь вечір кружляла у вальсі з Василем, а я стояла сама. Мене ніхто не запрошував на танець, і я шкодувала, що нема з нами Петруся. Трохи пізніше включили іншу музику, і я з великим задоволенням танцювала фокстрот.

Василь хотів нас провести додому, але Валя заперечила і домовилася з ним про зустріч наступної суботи на цьому ж місці.

…жовтня 1955 р

– І хто тобі винен у тому, що ти не дозволила Васі тебе провести? – запитала я подругу після того, як ми третю суботу поспіль повернулися самі додому.

Василь не приходив на побачення, а Валя ходила сама не своя.

– Звідки я знала, що так вийде?! – говорить вона в розпачі. – Я думала, що слово офіцера міцне, як броня.

– Можливо, він не зміг прийти, – намагаюся її заспокоїти. – Він на службі.

– Три тижні? – Валя ледь не плаче. – Міг би прийти до інституту, знайти мене. Я ж казала йому, де навчаюся!