Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Буде! І не один. Не останній же день живемо на світі, – сказала я, попрямувавши в бік домівки.

Деякий час Дмитро мовчки йшов позаду. Потім сказав:

– Мені здається, що я запам’ятаю цей вечір на все життя.

– Звичайний вечір, – мовила я та взяла Дмитра під руку. – Щоправда, дуже красивий.

– А мені здається, що він фатальний, – тихо, ніби про себе, сказав Дмитро.

Ми домовилися зустрітися наступної суботи, щоб знову сходити в кіно. Коли я повернулася додому, мої подруги міцно спали. Я засвітила настільну лампу. На столі чекав на мене лист від Романа. Він був коротенький і стисло розповідав про армійські будні. Роман мені писав різні листи, які були не схожі між собою. Одні листи були схожі на армійський звіт, інші – вщент напоєні лірикою. А закінчувалися вони майже однаково: «кохаю, цілую, вірю». Я дістала лист паперу та конверт, щоб одразу дати відповідь. Але потрібні слова згубилися десь серед того снігу, що без упину сипався з неба. Я не думала про Дмитра як про свого хлопця і не вважала себе зрадницею. Він був для мене просто гарним другом. І я впевнена, що далі дружби наші стосунки нікуди не підуть, навіть якщо Дмитро цього захоче. Але чому тоді я не можу написати Романові про нашу дружбу? Напевне, тому, що чоловіки сприймають світ по-іншому, не так, як ми…

…лютого 1957 р

Вже кілька разів я ходила з Дмитром в кіно. Потім він мене проводжав додому. Відстань, яку можна здолати хвилин за десять, ми проходили за годину, а то і дві. З ним було цікаво розмовляти, можна було подискутувати, обговорити якусь книжку або фільм. Він багато читав і багато знав. Дмитро був старший за мене на один рік, а здавався набагато мудрішим та розсудливішим. Я ловила на собі його теплий погляд, але вдавала, що нічого не помічаю. Навіщо давати надію? Але сьогодні я втратила пильність і опинилася занадто близько до Дмитра. Раптом він схопив мене за руки, і наші обличчя опинилися одне проти одного.

– І знову ці очі! – з жаром в голосі сказав він. – Які ж вони красиві!

– Відпусти, – сказала я, вивільняючи руки. – У мене звичайні очі.

– Ні, Марійко, ні! Ти сама не знаєш їм ціну! Вони глибокі, щирі. Такі очі не можуть брехати. Часто вони у тебе бувають мрійливі. Можуть бути сумними. Тоді хочеться зробити щось таке, щоб зник сум та з’явилися веселі іскорки. Заради цього я ладен робити шалені вчинки! Так, так! Лише заради посмішки на твоєму обличчі! Я хочу, щоб ти ніколи не сумувала. Ти мене чуєш?

Я відчувала тепло його дихання, але вчасно схаменулася.

– Марічко, я щось не так сказав? – запитав він, коли я зробила крок назад.

– Ні, все нормально. Ти – добрий та милий, але…

– Я тебе чимось образив? – схвильовано запитав він.

– Ні. Але я повинна тобі дещо сказати…

Я замовкла. Мені дійсно було шкода розлучатися з Дмитром, але наші стосунки вже виходили за межі дружби.

– У мене вже є хлопець. Він зараз служить в армії.

– Я знаю.

– Звідки?