Розділ «Частина друга Із мого щоденника »

– Марійко, це все романтика. А ми живемо в буднях.

– Я живу надією.

– Болісно буде, коли в надії зламають крила, – зітхає Валя.

– Надія завжди з крилами. І немає у світі тієї сили, щоб зламала її крила, – натхненно кажу Валі. – А без крил, без польоту мрій – це сіра буденність. Я не хочу просякнути нею, я хочу і буду літати на крилах надії.

– Ти на мене не ображаєшся? – Валя обнімає мене за плечі.

Хитра лисичка. Спочатку зіпсує настрій, а потім підлещується.

– Твій Вася зараз не тут, але ти чекаєш на зустріч? – запитую я, ідучи в атаку. – Живеш надією?

– Не порівнюй! – сміється. – То ж Вася! Його не можна не кохати, не чекати на нього! До речі, ти мені так і не розповіла, коли і як ти вперше побігла на побачення до Романа.

– Я тобі вже казала, – відповідаю я, і на білу серветку, яку я в цей час вишивала, капнула кров з пальця, який вколола голкою. – Я з Романом випадково зустрілася в той день, коли ми зустріли Василя.

– Ти щось не договорюєш, – каже Валя і намагається заглянути мені у вічі, а мені здається, що заглядає у глибину душі, де принишкла і сидить моя брехня, як мишка у нірці.

– У мене нема від тебе секретів, – відповідаю я і, щоб змінити тему розмови, пропоную: – Досить нам плескати язиками. Давай краще почитаємо.

…січня 1957 р

Вечір відпочинку в сільгоспінституті мені сподобався. Коли розпочалися танці та оголосили «білий» танець, Валя одразу ж запросила якогось юнака. Вже за мить я її загубила з поля зору, бо подруга розчинилася в натовпі танцюючих. Ніна теж не пасла задніх – пішла з кимось вальсувати, а я засоромилася сама підійти до якогось хлопця, тому стояла, як пеньок серед дерев у лісі, та ніяково кліпала очима.

– Ви не хочете мене запросити? – раптом почула я чоловічий голос зовсім поруч.

Біля мене стояв високий стрункий юнак. Він так щиро посміхався, що я не витримала і відповіла йому усмішкою.

– Мене звати Дмитро, – сказав він.

– Марія, – я подала йому руку.

Напевне, він сприйняв мій жест як запрошення, бо я незчулася, як опинилася з ним серед танцюючих. Дмитро добре та легко танцював. Це мені сподобалося, і до кінця вечора ми з ним не пропустили жодного танцю. Я дізналася, що його прізвище Гаркавченко, він навчається в художньому училищі, рідне місто за сорок кілометрів звідси, тож він живе з другом у своєї тітки тут, у місті, і не так вже й далеко від нашого помешкання. Я теж трішки розказала про себе. Ми не помітили, як швидко перейшли на «ти» і як ще швидше сплинув час. Вимкнули музику, і танці закінчилися.

– Ось так завжди! – сказав Дмитро. – Такий гарний вечір, приємне знайомство, а вони: «Просимо покинути приміщення». Несправедливо!

– Це точно! – засміялася я, бо дійсно час не минув, а пролетів. Ще б танцювати й танцювати! Але нічого не вдієш.