Розділ «ДІЯ ЧЕТВЕРТА»

Степан (з-за вікна). За ко­го Сірки відда­ють доч­ку?

Голос. За яко­гось ци­люр­ни­ка.

Степан. Нев­же за Го­лох­вос­то­го? Жид, зна­чить, прав­ду ка­зав.

Явдокія Пи­липівна (тас­ка цілий жмут вся­ких су­конь). Ось­де, гляньте яке!

Настя. Чу­дес­не! Ши­ро­ке та доб­ря­ще! (Ма­ца).

Наталка. Ой, яке гар­не! Як ше­лес­тить!

Юрба вся­ко­го ро­ду лю­дей на­тов­пом лізе до вікон, а дех­то й до две­рей.

Проня. Ма­мо, що ви ро­би­те? Гляньте на вікна!

Явдокія Пи­липівна. Нічо­го, до­ню, не­хай лю­де дивлять­ся, який по­саг даємо за доч­кою: хай зна­ють усі, що не поскуп­ились! А ось, гляньте, зе­ле­на ада­маш­ко­ва!

Настя. Чи шов­ко­ве, чи ба­вов­ня­не?

Явдокія Пи­липівна. Шов­ко­ве, на два шістде­сят, та й то че­рез те ус­ту­пив, що ду­же за­ле­жа­ла ма­терія.

Проня. Ви не знать що, ма­мо!

Явдокія Пи­липівна. Чо­го? Єй-бо­гу, прав­да!

Голос (з-за вікна). Та й зе­ле­на ж, як ру­та!

Парубок (до дівчи­ни). Тобі до ли­ця прис­та­ло!

Дівчина. Ди­во й не прис­та­ло б: як­би й на те­бе на­че­пи­ти, то на жа­бу б здав­ся!

Сміх.

Проня. Чуєте, який яр­ма­рок за­ве­ли?

Явдокія Пи­липівна. То пус­те. Ось ще од­на сук­ня жов­то-га­ря­ча, з яко­гось та­ко­го чуд­но­го, що й язи­ком не ви­мов­лю.

Проня. З мух­лен­та­ле­ну.