Розділ «Частина І Попівна з Рогатина»

– Х-ха, ще б пак! Це дотепер ми поспішали, щоб раніше за князя Вишневецького в Рогатин потрапити, а тепер нас утришия ніхто не жене. Поїдемо собі спокійненько, знайдемо татар, продамо наш ясир, грошенята поділимо по справедливості…

– Тоді от що: ти запропонував – ти й роби! Бери із собою Федька…

– А чому я?!

– Тому, що я так сказав! Отже, беріть цю руду відьму із собою, несіть звідси подалі, шукайте татарву, яка тут нині так і нишпорить, продайте бусурманам – та й по всьому! Заразом шапки татарські й усе інше барахло, у яке ми наряджалися, і ще зброю також продайте якнайдешевше, не торгуючись.

– Щоб ніяких слідів, отже?..

– Авжеж, розумако, авжеж!

– Добре придумав, зробимо. А до речі, з Копилом ділитися будемо чи?..

– А його яке діло?!

– Ну-у-у, він все-таки нас сюди послав…

– То він що ж, з нами бабу цю чортову ловив, з нами під її кинджал ліз?! Може, Копилу вона кишки на сніг випустила – га?!

– Або проміж ребер тицьнула…

– У-у-у, кинджал проміж ребер!.. Бісиця!!! Хто б міг подумати… Отже, між собою все поділимо, честь по честі. І без Копила.

На тому й вирішили.

– Сті-і-ій!!! Хто такі?!

– А ви хто будете?..

Дві групи озброєних людей зупинилися одна проти іншої на неширокій лісовій дорозі. Більший загін очолював молодий князь Вишневецький. Поява півдюжини обшарпанців (серед яких один був поранений, тому товариші прив’язали його до сідла, щоб не впав ненароком з коня) саме з боку Рогатина, де чекала на нього молода княгиня, здалася Іванові підозрілою. За знаком проводиря один з його дружинників виїхав наперед і мовив:

– Ми люди князя Івана Вишневецького, він їде з нами, тож дивіться, не дуже-то… Або ми кожного з вас хутко на цілу голову вкоротимо!

– Люди князя Вишневецького, кажеш?

– Так. А що?

Один з обшарпанців, що виглядав найстаршим, також виїхав уперед і мовив примирливо: