Розділ «Погоня»

Гуляв у тій самій корчмі, що й раніше, але по кількох днях мені там засмерділо. Засмерділо підозрою. Почав помічати, що біля мене крутиться чоловічок з гострим, неначе в дятла, носом, з довгою шиєю, довгими худими руками та цибатими ногами, він видавав себе за мандрівного дяка, але пика, очі, у яких плавало по крижинці, свідчили, що справляє іншу службу. Я підсочив, як він, вийшовши з хати, шепотівся за клунею з чоловіком, котрий до корчми не заходив, а пошепотівшись, швиденько подався геть.

Тоді я перебрався на Шерстівку, в посад. Там корчма чорна, неначе кузня, а корчмар схожий на прибиша. А що вже сморід!.. Шерстівський посад – шкуродерів, чимбарів, кушнірів. Там скрізь на тичинах сушаться шкури – волові, конячі, овечі, собачі, вовчі, тхорячі, зняті з забитої скотини, з дохлятини, й мокнуть у зрізах, викисають, їх шкребуть ножами, чинять, чорнять, усі ті запахи, випари, надто в туманні дні, повисають над посадом, убивають живий дух, думки, там течуть гнійні криваві струмки, куряться й димлять, – незвичному чоловікові здається, що потрапив до пекла. Й корчма просякнута тими запахами, але там їх трохи гасить крутий горілчаний дух, горілка в корчмі жовта, з пригарок, а може, й настояна на тютюні – бо дере в горлі, пиво, неначе кінська сеча. Туди перебралося зі мною й кілька гуляк з міста, а гостроносий дяк на Шерстівку не потикався, либонь, знав, що таких дяків у тому місці дуже часто знаходять уранці на скотомогильнику серед дохлятини.

…Гудуть два бубни, ухкають брязкальцями, рвуться на скрипках струни, зубатий рубель гризе качілку, гуркоче й матюкається, заслінка диринчить, жалібно дзвенить під ногами, – танцюють дерева, хилитаються з боку на бік хати, танцюють цигани, танцює медвідь з кільцем у носі, а козак іде видрібця, а козак притупує, відтак зриває з голови шапку і летить, неначе шуліка, по колу, перекидається в повітрі, б’є ногами та долонями по землі, йде навприсядки, аж курява встає. То я вибиваю «Сороки». Музикою, танцями, галасом хочу погасити крик у душі, втоптати ногами в землю лихо, забити памороки брязкотом заслінки. Не погасив, не втоптав, не забив. Бо враз неначе відрізало – опротивіла горілка, опротивіли музики та танці. Й така туга оповила серце, такі тумани обклали голову, хоч топися. Горілка не йде в горло, серце не приймає навіть лихих веселощів. Сиджу вночі при вікні, червоно-сині, неначе щойно з кузні, зорі миготять над головою, тіні від веж і розіп’ятого хреста прослалися по майдані, дві постаті скрадаються попід базарними ятками, колись би це мене зацікавило, я намагався б розгадати, хто та й за чим скрадається, або й пішов подивитися зблизька – байдуже. Все байдуже, нудно мені, печія смокче серце, втікаю думками від Мальви й не можу втекти. Може, поїхати та в один помах порішити все – відтяти шаблею Карпові голову? Дурниця, звичайно.

Аж тепер зрозумів, що втратив не тільки Мальву, а ще щось значно більше (хоч, здавалося, що може бути більше за кохання), втратив віру в щастя, про яке стільки мріяв. Уже не поїду на Самару, не поставлю хати, не вижену в степ вівці, й мене не зустріне на воротях малжонка – кохана дружина. Вже ніколи не зіллє рідна ненька мені з корячка на голову літепла, не подасть чистий рушник. Я ніколи не нарікав на життя, вважав це гріхом, орав свою ниву то важко, то легко, але з вірою, а тепер і віра зів’яла. Доля відняла в мене все. Нащо мені жити, коли я не потрібен самому собі.

За тиждень до Здвиження навідав своє село. Удосвіта викопав два круги барвінку в садочку та посадив на материній могилі. Черепочком носив воду, полив, а тоді сидів на рудому горбочку, й чорна дума соталася з серця. Немає в мене нікого, оця могилка – єдине місце на землі, куди можу прийти в час смутку та печалі. Не приніс я радості матері, не приніс Мальві, не приніс самому собі й тулятимуся далі по світу не знати для чого. Боже, як багато мав, коли була жива матінка, та не розумів свого багатства, своєї доброї години. Вона – єдина душа в світі, якій міг оповісти свої гризоти, свої печалі, й вона б зрозуміла, пожурилася разом зі мною, помолилася за мене Богу… Хто тепер помолиться за мене? Мальва? Але її молитви, неначе зірниці в далекому небі, неначе дощі на чужі ниви.

Потім я сидів у повітці з дідом Хиндею, розпитував про село. Після смерті Пива приїхали судді, урядовці, повихрили та погасали, але недовго – Пива не любили, забив його якийсь заїжджий пан, що невдивовижу, хіба мало наїздів учинив на сусідніх панів Пиво. Маєток посів Пивів брат у других, він урядував десь за Білою Церквою, людям від того не погіршало й не покращало. Ті ж п’ять днів панської роботи, те ж саме подимне, млинове, медове…

– А тобі добре в панах? – запитує Хиндя.

– Погано, – одказую.

– І в козаках тобі було погано…

Десь гупала терниця, тінькала на шовковиці синиця. З-за стіжка соломи боязко, боком до нас наближається дідів онук Панасик, тупцяє на місці чорними, в ципках, ногами, врешті всідається в дідових ногах, затихає. По хвилі починає муркотіти, наче котик – він бавиться китицею на моїй шаблі, легенько, двома пальчиками погладжує наділки шаблі. Очі в нього приплющені, губенята розтулені. Рудий, вицвілий чубок спадає аж до покропленого муратинням носа. Й мене ніби вкололи в серце, кілька гарячих крапель упали на нього. Боже, як мені хочеться отакого хлопчика!.. Аби притулився до моїх колін, аби провести долонею по його чуперові. Не судилося. Судилася мені шабля, яку він погладжує, темна ніч та глибокий байрак. А Панасикові хочеться… Шаблі. Злий насміх долі.

Вернувся в Кагарлик, кілька днів не виходив з хати. Думав, може, купити десь хутір, завести баштан, пасіку?… Одружитися?… На кому? Полюбити більше не зможу нікого. Та й жити тут мені не дадуть.

А життя тим часом плинуло своєю вічною рокованою дорогою. Плинули човни по Дніпру, їхали чумацькі валки – з пшеницею, кавунами, рибою – везли на продаж у Московію та Польщу, тільки я не їхав нікуди й не знав, куди їхати. Від’їхали з міста одні рейтари, прийшли інші, з ними приїхали ще ксьондзи та старости, орендарі та лихварі. Свої кляті, а чужі клятіші подвійно. Польська варта стоїть у замку, польські наглядачі ходять по базару, встановлюють ціну, карають тих, хто не схиляє перед ними голови, одводять очі від тих, хто їм низенько вклоняється, дає відкупного.

Сироти та вдови – по всім світі сироти і вдови, а тут і вони обкладені чиншем, і старцювати їм заборонено – в Польській державі немає бідних. Я знав їх майже всіх, нужденних та згорьованих, й на відраду власної душі знайшов, як мені здалося, добрий клопіт – закупив кілька хур збіжжя і вночі носив та клав на сирітські та вдовині призьби мішки з житом та пшеницею, й втішався тим, а особливо чутками, що в місті появився невидимий святий, котрий опікується бідними. Але й те мені обридло, та й зрозумів, що відрада невелика – всіх бідних хлібом не нагодуєш, тим мусить клопотатися уряд, але ж він… чужинський і йому байдуже, скільки вимре нашого люду.

На той час мені згадалися мої борги, і я вирішив розрахуватися з ними. Я щось передчував, про щось здогадувався, нічого не знав і вже щось знав.

Виїхав сам, без кучера та зап’ятника – мені не потрібні свідки. Зустрічаючись з панами, говорив про податки, про сеймові вибори, про непокірних хлопів – бачите, і в мене втік хлоп, кучер, доводиться правити кіньми самому. Насправді ж втікали з сеї сторони хлопи рідко – куди втечеш, всюди стоять польські застави, польські роз’їзди, всюди польські пани, польські порядки, а за Дніпром такі ж порядки московські. Гараздують там круто, не шкодують лози, канчуків, диб, гусаків, колодок, зашморгів, не думають і про завтрашній день, намагаються вичавити все сьогодні, до останньої краплі. В одному селі бачив трьох посполитих, забитих у колодку, посаджених у став, п’явки пообліплювали їх, холод доймав до кісток, навіть звільненим, їм недовго топтати ряст; в іншому селі людей везли на гарбі в залізній клітці, неначе вовків або ведмедів, і скрізь по токах посполиті молотили хліб, але не свій, а панський, а свій догнивав у копах, і над тими молотниками стояли ще одні молотники, з канчуками, й молотили по плечах, ребрах, спинах. І гірко та дивно, що оті, другі молотники також з наших, справні посіпаки виходять з нашого брата козака, та й з посполитого не гірші, мабуть, ніде в світі немає щиріших перекиньчиків, як українці. Він тобі й белькоче по-чужому, і вдає, що по-своєму не розуміє, і порядки йому чужі кращі, й чужі закони мудріші, ото тільки паляниці наші, та ковбасу і мед зуживає зі смаком. Він уже й пісні свої «забув», і стежки до рідних могил не пам’ятає, і аж репається, оббріхуючи власних предків, запльовуючи своїх богів та розтоптуючи відвічні предківські звичаї. Горе нам, сором і ганьба!

Одначе всякому терпінню є межа, зріє, неначе в пригаслому багатті, іскра помсти, ви бачили, як те стається! І день, і два лежать звуглілі обаполи, здається, то вже тільки купа вугілля та попелу, не видно ні димку, ні жодної іскорки, і враз спалахне гострою свічечкою вогник, а далі бурхоне полум’я, загогоче, засміється, й шваркне од низу до верху сосна, яка стоїть поруч, і загуде, зареве по всьому лісі. Я ловлю ті іскри в очах, той прихований гуркіт у словах.

…У корчмі у Веселій Долині сидів я з поставцем біля скляного ведмедика з слив’янкою, й присіло біля мене кілька козаків, і один з них упізнав мене, й розбалакалися ми, й повідав він, що в Чорному лісі на Інгульці збираються козаки та всілякі втеклі сіромахи, день і ніч не вмовкають там ковальські молоти, перековують коси на шаблі, а серпи на ножі, незабаром туди прибуде й Бурий з січовиками, а може, й Недайвода. Й задзвонять тоді козаки в ті шаблі, й грізно зарокочуть бандури, і мідні сурми заграють бойовий склик.

…Поїхали козаки, а я довго сидів край столу. Й снувалися в моїй голові думки, і поставало в думках усе моє життя, всі кривди та печалі, надто цього останнього гіркого року, й одрубно обривалися всі мої стежки, всі дороги. Шукав я своєї дороги увесь вік, шукав того істинного, великого і праведного, задля чого маю жити, та так і не знайшов. На якому воно полі, на якому шляху, на якій дорозі – земній чи небесній?… Либонь, нині знаю той шлях, ту дорогу. Вона одна, рокована, праведна, іншої, правдивішої, істиннішої у людей мого краю немає. Для неї прийшли у світ, для неї живемо. Вона одна виправдовує моє буття на землі, вийшовши її, стану перед Богом чистим, з світлою печаллю в душі. Не ми вибираємо свої дороги, а вони вибирають нас по наших серцях.

З усім тим змаліла моя власна помста. Бо горе людське – як море, а моє тільки річечка.

Біля Канева переїхав на той, наш – не наш – бік. Там теж залоги, тільки московські, там теж варта – московська (польська взяла з мене за перевіз з сеї сторони, московська – з тої), і наглядачі, і осавули. Розпанахали чужинці шаблями нашу землю, й збиткуються над нами, й збирають данину таки ж на погибіль нашу. Й скільки це буде – сто, двісті, триста літ – невідомо. Захланні, убогі самі – ніколи не наїлися хліба – захланними, убогими роблять і нас. Ще й ставлять усе своє, убоге, нікчемне вище нашого. Й це триватиме, доки не запануємо у власному домі.