Розділ «Погоня»

– Тю, Карпо, звідки ти взявся? Та я ж тебе вінчав.

Слова про вінчання ввігналися в мене розжареними цвяхами. Я розумів: гаятися не можна, треба вириватися звідси, поки оцей людський вир, неначе болото, не затягнув нас на дно.

Я вхопив Мальву за руку:

– Ходімо! Її рука була наче нежива. Мальва й далі стояла розіп’ята на одвірку без кровинки в обличчі. Я злякався. Я не розумів, що з нею сталося, це була зовсім інша Мальва, не та, яку знав – весела, рвійна, безпечна – нехтувала пересудами, ходила у вінку, співала, відкрилася всією душею назустріч коханню.

– Мальво, втечемо на Запорожжя, на паланки, там степ, там воля, там гарно. Купимо хутір, у мене є гроші… Я тебе любитиму, у нас будуть діти. – Я вже не тямив, що кажу. – Мальво, прокинься, пробудися. Ти ж його не любила й тоді. А тепер це старець, порох, трухлявий пень…

Її вуста ледь-ледь ворухнулися.

– Це… присуд… долі. Так мусило статися. Покута…

– За віщо? Кому в радість?! – Я тягнув її за руку, намагався повести силоміць, вона руки не виривала, але з місця не зрушила.

– Так мусило статися – я це знала.

Я розізлився, зайнявся гнівом:

– Дурість, божевілля, забобон! Та ти тямиш, що робиш! Прокинься! Ну ж бо!.. Світ великий…

Світ справді великий: є Чорний ліс, є Дике поле, є Донецькі степи. Вона цього не знала. Не хотіла знати.

Від воріт уже йшли люди. Ті самі люди, які десять літ тому витруїли презирством, кпинами, насміхом Карпа з села, не давали йому ступити кроку, тепер вони співчували Карпові, жаліли його, на мене ж дивилися вороже, озвірчено. Не знаю, впізнали вони мене чи ні, але це вже не важило. Отець Никон підвів до Мальви Карпа:

– Твоя законна жона. Я вас вінчав. – І в цю мить у його очах майнуло щось схоже на співчуття. Але це вже було мені малою поміччю. За Карпом стояли всі вищі сили, за мною – нікого.

Карпо тупотів на порозі, все ще не наважуючись приступити до Мальви та зайти до хати.

– Ця хата…

– Перероблена з старої, великої, – підказав чоловік у довгій чумарці та солом’яному брилі.

– Батьківської, – мовив, уже утверджуючи своє право, Карпо.

В цю мить Мальва подивилася на мене вже з іншого берега, поглядом м’яким, люблячим, прощальним. А ще була в тому погляді невимовна туга, розпука, вдячність за любов і над усім тим – покора долі, вищим силам. Моя душа зів’яла, неначе осінній листок у приморозь. Я знав, що втрачаю все – любов, надії на майбутнє, власне, світ. Він для мене померк, спорожнів, стемнів. Я міг розколошкати всіх, громити, рвати, топтати, загнати оце старе опудало в болото, прогнати з двору попа, розігнати людей, але це однаково не вернуло б Мальву. Я для чогось скинув шапку й отако, тримаючи її в руці, побрів з двору. Плечі мені гнулися донизу, то тисячопудовий тягар упав на них, зігнув мене, зім’яв душу, вичавив з серця силу.

Три тижні я гуляв. З рейтарами, з козаками, з міщанами, з старцями, з чумаками – всіма, хто трапиться. Пив чорно й гуляв чорно, відчайно, без просвітку, то зносячись п’яними веселощами високо вгору, то падаючи в найчорніший діл пропитого людського чину, неключимої мерзоти, гидкого презирства до самого себе. На яких конях я не їздив, яких жидів не молотив канчуком, яких танців не танцював, яких дівок не цілував! Де спав, з ким спав, що їв, кого бив, хто обливав мене помиями – пам’ятаю кепсько.