Розділ «Погоня»

– Забери та йди, – сердито наказав пан. – Принеси молока й ще одну пампушку. А цю… доїж, щоб тебе вдавило. Вмиюся я біля криниці…

Вчора пан їздив у Канів, де гуляв у корчмі з рейтарами, вернувся опівночі й спав довше, ніж завжди. Прокинувшись, обвів очима опочивальню, по якій несміливо блукали світлі плями, схитнув головою – вклонився мальві, яка, здавалося, також уся світилася, відтак його погляд упав на ослінець. Перше, що побачив, це – півпампушки, один крайок, придавлений пальцями або зубами, повільно, просто на очах випростовувався. Пан заглянув у глечик, мацнув (хоч уже був певний і так) рушник.

– Педько!

Педько влетів, неначе з пожежі.

– Педьку, ледащо ти собаче… Ти що, заповзявся насміхатися з мене? Та я… Та твою шкуру на барабан… А кишки на мотовило…

Педько впав на коліна, почав хреститися до ікон:

– Нехай я скоцюбну на цьому місці… Нехай мене чорти на тім світі тягають по пеклу гарячою кочергою… Нехай не побачу сонця…

– А хто, хто ж тоді? – аж репався з гніву пан.

Педько хрестився й дивився з підозрою: був упевнений, що пан глумиться над ним: умився, випив півглечика молока, з’їв півпампушки, а тепер вдає, що нічого того не робив. Щоправда, раніше він випивав усе молоко й з’їдав усю пампушку.

– Ану заглянь під ліжко! – наказав пан.

Педько поколінкував по підлозі.

– Немає нікого.

– Подивися за скринею, по кутках…

– Порожньо.

– Ну… йди… Скотина ти безрога. Я ще не знаю, що з тобою зроблю. Може, накажу набити твою голову соломою, а може, поставлю тебе замість городнього опудала.

…Й цього вечора пан ліг спати пізно. Сторожові рейтари, котрі стояли постоєм у місті, прийшли до нього додому й повели в корчму, й накликали циган, і гулянка-шванка тривала до півночі. Панові гули в голові чмелі, й наступного ранку він довго розпозіхувався, протирав очі, а тоді зовсім тихо покликав:

– Педьку!

Так тихо, що, здавалося, звук завмер за два кроки від ліжка, але Педько, який стояв за дверима, прихилившись вухом до холодних дощок, почув.

Пан не казав нічого, мовчав і покойовий. Він більше не божився, не вклякав на коліна, тільки зсутулився й навіть мовби поменшав. Не дивився й на скаламучену воду, на мокрий рушник, на надпите молоко й над’їдену пампушку, покірно чекав присуду, хоч і не відав, звідкіля й за віщо впало на нього оце лихо, й покарають його безневинно, навіщо пан вигадав таку погану гру. Міг би просто прогнати, наказати вибити на мосту, завдати в колодку чи в «гусака». Але без глуму, без вигадок. Педько покрутив головою, і йому з очей викотилися дві великі сльозини.

– Йди, – тихо мовив пан.