Розділ «Погоня»

Не міг убити Пива беззбройного, після такої помсти йому було б важко жити.

В Пивових очах мерехтіли вогники, засвічені люттю. Тонкі губи здригнули, стиснулися міцно.

– Дав я хука.

– Правда, вбив шпона. Бери шаблю. В мене мало часу…

– Та я… Коли вже…

І враз щось загриміло, кімната провалилася в пітьму – Пиво перекинув трисвічника. Залунав передзвін – у Пива чоботи на високих закаблуках з дзвіночками, вправленими в закаблуки, Білокобилка відступив від дверей, але недалеко. Сяйнуло світло – мерехко, дрібними білими вогнями – останній феєрверк, в ту мить Білокобилка відхитнувся, і вчасно – спалахнув постріл. Пиво принишк. Але Білокобилка знав, де він – регіментаря видавав запах парфумів.

Семен кинувся вперед і зупинився – просто перед ним щось шипіло й свистіло – Пиво навмання, гарячково сік шаблею повітря.

– Втомишся, – глузливо, й крок убік.

Пиво одразу ж зробив випад, проколов пітьму вістрям тонкої сигізмундівки. Й знову шабля засичала гадюкою. Пиво відступав, але його видавали вправлені в закаблуки дзвіночки, він проклинав їх. Білокобилка сполошився – регіментар міг вислизнути в двері. Ще за світла помітив на низенькому стільчику зелену подушку, кинув собі під ноги шаблю, вхопив подушку й пожбурив її в Пива, блискавично вихопив з-за пояса ятагана, пригнувшися, увібравши голову в плечі, рвонувся вперед. Ятаган пронизав тіло ворога, але Білокобилка не був певен, чи смертельно, лівою рукою вхопив регіментаря за кунтуш, притиснув до себе. Пивова рука з шаблею зломилася. Вони падали на підлогу в цупких обіймах, в ту коротку мить Білокобилка вдарив удруге. Пиво захрипів. Семен схопився на ноги – його квапила нова тривога. Вибіг у коридор, там стояла метушня, тріпотів на протязі смолоскип, з гарчанням бігали пси.

– Данила вбито! Данила вбито! – лунало з тераси. – Це ті… Варта, нікого не випускати! Ворота замкніть!

Білокобилка вбіг до зали. Рейтари ще були не зовсім п’яні.

– Панове, – гукнув до них. – Зрада! Нас хочуть побити. В шаблі! В шаблі, панове! – И потягнув з наділків шляхтича, який спав мертвецьким сном, шаблю.

Вони прорубувалися з ґанку в двір, а далі до воріт, їм слугувала ніч, рейвах, паніка, які зчинилися серед надвірної варти, котра до того ж не сподівалася жодного нападу, була напідпитку, не готова до бою. Тільки двоє рейтарів не вибралися за ворота, впали порубані, решта розметали варту, посідали на коні і вдарилися в ніч. На коневі рейтара, який загинув, утікав Білокобилка.

«Ось я й приїхав. Не так як сподівався. З смутком і печаллю в серці». Я привітався до мальви, нижній віночок квіток засох, зате розкрилося кілька при самому вершечку, а може, то вона підросла вгору й була так само пишна, гарна, як і раніше. Тільки не така весела. Й не чути веселого щебету Мальви, її голосу, натомість у хаті якийсь гомін, хтось говорить схвильовано, затинаючись. Відтак з хати вийшов миршавий чоловічок, сливе дідусь, маленький, метушливий, з очицями-горобчиками, котрі стрибали на всі боки, з обтіпаною, ріденькою сивою борідкою, в лихій одежині, він вимахував руками, неначе курка крилами, й те й знай повторював:

– Ти ж поглянь, ти ж поглянь!

Довкола нього товпилися люди, спантеличені, здивовані, розглядали його, неначе приблудне кошеня чи пташеня, яке випало з гнізда, дивувалися, хитали головами, вдарялися в поли.

І враз я побачив Мальву.

Селом попід вишняками, листя яких уже ледь-ледь торкнулася осіння бронза, попід яблуневим віттям, зігнутим під вагою яблук, бралася запряжена парокінь відкрита карета з намальованими на низеньких дверцятах настовбурченими півнями. В кареті сидів лобатий, з гострими, наче ножі, бровами, сірими, трохи хитруватими очима пан у зеленому, підбитому хутром рисі жупані та в капелюсі з пером, на передку – кучер у новенькій білій свиті та пахолок у короткому кунтушику з червоною оторочкою.

Пройшли важкі дощі, й карета то пірнала в глибокі баюри, то різала колесами в’язку чорну тванюку, подекуди попід тинами виднілася тільки вузесенька стежечка, по ній можна було пройти, лишень тримаючись руками за обшмульгане кілля тинів. У воді плавало позбиване вітровою хвилею листя та качине пір’я.

Ось карета переїхала-перепливла довгу-предовгу рудку, чорна вода хлюпала по дверцятах карети, й зупинилася перед іншою рудкою, ще більшою; сірі арабаші нервово перебирали тонкими заболоченими ногами, кучер зсунув пужалном на потилицю шапку, розгублено розглядався, не одважуючись пуститися ще в одну плавбу. Вже видно кінець села, й це остання велика рудка, але вона й найбільша.