Розділ «Погоня»

– Дурний. Нас обох повісять, поїж перед смертю.

Жарт не вплинув на нього.

Та й мені самому було не до жартів. Звичайно за інших обставин не кепсько б і полежати в цюпі, нехай і на отакій патерусі, принаймні за шию не капає, і можна виспатися, але ниньки кожна прогаяна днина це мовби надгорілий ґніт до бочки з порохом, на якій сидиш. Я дедалі дужче втрачав спокій, і вчувалися мені ревиська гармат, і скрегіт шабель, і крики та стогони. Що про мене думають побратими! Та якщо я не приведу вчасно Недайводу з кіннотою, мені й жити на світі не можна.

Ми найдовалися – я на солом’яній патерусі, а Савка на вовчій шкурі, ще день і ніч, і аж наступного дня по нас прийшли райці.

Не знав я, сміятися мені чи плакати, надто поважний суд займався нашою дрібною справою. На лаві, покритій килимом, возсідав сам полковий суддя, котрий прибув з Полтави, поруч нього – кобеляцький отаман, на незасланій лаві – троє лавників, за невеликим столиком збоку – писар, ще й кілька райців за його спиною, всі при ділі, всі поважні, урочисті, щоправда, виявилося, що справа о клячі є не головною, нас привели зарані й заштовхали в куток, спершу розглядали справу о збавленні панянства: багатий, дуже багатий козак Сміян, що тримав на базарі пивну комору, де торгувала його малжонка, випивши в тій коморі два корячки пінної та кухоль пива, прийшов додому закусювати пирогами з квасолею та яйцями, подавала пироги молода наймичка Паська, й чи надто вже вихляла станом, чи вельми шумувала панові Сміянові в голові пінна, злапав він Паську та повалив на ліжко, Паська кричала на ґвалт, що вельми важливо, без такого крику справа до розгляду не береться, те чули дві сусідки, в чім і посвідчили, а дошпетні в цьому ділі, достойні шани та віри гідні дві куми Литовка та Вербилиха встановили «по знаку», що збавлення панянства сталося. Цього не заперечував і сам Сміян, чорновусий, гарний на виду, вже не молодий козак, він сидів, неначе на гарячій пательні, не знав, куди подіти очі, куди сховати руки, крутив у них незапалену люльку, хилив буйну голову, й хто зна, що його долягало дужче, власна нестатечність, сором чи кара по тому. Мабуть, сором, у нього вже й діти майже дорослі, і он скільки напхалося в хату далеких та близьких родичів, сусідів, ще й не всі втовпились, декотрі заглядають у вікна, тупцюють на подвір’ї – їм теж усе чути… А Паська – носата, мура ще й криворота, зовсім не тратилася, крутила головою на всі боки, і я не витримав та кинув: «Та мені, коли б ще платили за те панянство, то я б його не взяв», – чим викликав сміх у громади та невдоволення в суддів.

Суддя наказав писареві подивитися в Право, той довго гортав товсту затріпану книгу, відтак щось читав про себе, ворушачи губами, а далі проголосив: оскільки оний шкодник козак Павло Сміян, поставлений на праві й правом переконаний, висвідчений людьми віри гідними в позбавленні панянства наймички своєї Паськи вличений, і сам одказу не вчинив, за оний вчинок і запобігаючи в подальшому такій сваволі за сто дев’ятим артикулом «права» має бути слушно на горло вскараний.

На мить запала така тиша, що було чути, як в одного з лавників буркоче в животі, а далі почувся жіночий зойк – то скрикнула Сміяниха – й почулися плач та лемент численних Сміянових родичів і челядників. Мабуть, він таки був не кепським чоловіком. «Судіть за нашим християнським звичаєм, а не за чужинецьким!» – гукали з розчинених сіней. Совався на лаві, неначе вона пекла його, отаман – адже випив у Сміяна не одну кварту на свята та в будні, шепотілися на покуті піп з протопопом, по тому піп звернувся до судді:

– Взиваю о милосердії!

А плач і стогони й далі гойдали хату, і ревисько стояло неймовірне. Всім було шкода хазяйновитого козака.

Суддя ще довго мовчав, я бачив, що він навмисне розтягує цю мить.

– А ти, Пасько, прощаєш вину панську?

Довгоноса, з муратинням довкола носа, Паська відказала, не підводячи очей:

– Як люди…

– Отже, – провадив суддя, – маючи респект на всі попередні літа, зважаючи на прохання шкодуючої сторони та поневаж просить нас вся чесна громада села Кобеляки, суд дарує Сміянові смертну карність, звільняє від кари горлом і наказує ту вину осумовати так: оную Паську, котра домагається скутечної справедливості, за вчинену їй шкоду нагородити з Сміянових добр (при цих словах писар підсунув папір і далі швидко записував): овечками двома, які сама вибере, подушками, плахтою, трьома сорочками, поясом штучковим і хлібом, скільки по Спасові нажне собі за день на Сміяновій ниві; оному Сміянові заплатити вину панську, а судді за його труди дати волів чотири, овечок шість, отаманові рушницю з рогом і жупан синій, писареві трупесків, себто речей дрібних, на шість кіп.

Сміян і його родичі радо погодилися з тим, дякували судді. А я собі подумав: правдивий суд і славетний суддя, миршавий з вигляду, з чубом, неначе перепріла солома, з вусиками-пацьорками, схожими на обшмульгані вервечки, і такий дошпетний у розмислі та присуді. Цей не пропаде. О люди, люди… Не лихо, коли трава забиває траву, а коли бур’ян жене понад нею вгору?… Який присуд винесе він мені та Савці? Адже в нас на двох тільки поганенька шкапа.

Після такої важливої для всіх мешканців Кобеляк справи, як Пасьчина, наша дрібна не мала в їхніх очах гідного пошанівку, й частина їх вийшла. Проте, щойно почали її попирати, вона вкинула суддю та лавників у глибоку задуму й навіть непевність, як бути: одводяться і той, і той. Я вирішив триматися однієї стежки (і вже обмірковував, як по ній іти): це мій кінь і квит, усілякі посилання на циган викличуть у шановного суду недовіру до мене, отже, був готовий заприсягнути на Євангелії та хресті, що коня не вкрав. Савка також виявив готовність скласти присягу. Він поставив двох свідків, один був п’яничка Хабло, маленький, як кулачок, чоловічок з довгою, до пояса, бородою, другий – статечний господар Захар Голуб, поважний і сповнений власної гідності. Першим свідчив Хабло, він торохтів, як порожня коробка, те й знай божкався і казав, що знає цього коня з лошати, пам’ятає, як воно вибрикувало, і їздив на ньому часто, возом та верхи, й навіть останнім часом… Судді морщилися з того торохтіння, й, врешті, суддя зупинив Хабла. А я попросив поважний суд дозволити мені запитати Хабла, й коли мені дозволили, сказав:

– Коли ж і куди ви їздили на цьому коневі верхи останній раз?

Хабло закліпав рудими повіками і бовкнув:

– На базар.

Я знизав плечима. Переглядалися й судді: чого б то Хабло їздив на базар верхи, та ще на такій хребтині. Та й Савка не дав би йому коня. А я перемовчав і правив далі: