Розділ «Погоня»

Я йшов, поки місяць не опустився в трави, й зорі потомилися, почали пригасати, темінь стала густішою, потім у тій темряві замелькали якісь вогники, впритул наткнувся на могилу, на ній щось блимало, ворушилося, то плакало, то співало в кілька голосів, і я подумав, чи то співають та плачуть недавні сарматські мерці, про яких розповідав Корсак, відтак зрозумів, що то справляють нічне весілля пугачі та сови. Незабаром по тому вступив у Чорний ліс. Надибав на дорогу, глуху, зарослу травою, й рушив нею.

Польний гетьман Любомирський умивався з срібного тазу, регіментар Пиво – з мідного, Любомирський випив вина з золотого келиха, Пиво – з срібного, гетьман снідав довго, товпа челядників подавала на невеликий, інкрустований яшмою столик напої та страви, Пиво нашвидкуруч закусив шинкою і вийшов з намета.

Чорний, як смола, з блискучим носом гайворон викреслив невеликий круг, сів на вершечку сухого дерева неподалік від намета й закрякав.

– А бодай ти був здох, – сказав вартовий жовнір, підвів рушницю й вистрілив. Гайворон чорною ганчіркою впав під дерево.

– Стріл добрий, а в стрільця сім літ у голові не метено, – сказав Пиво й крутнув вузького чорного вуса. – То він крякав на погибіль запорожцям.

– Тепер відай, на чию погибіль крякав, – мовив молодий шляхтич з пишним півнячим хвостом на шоломі й засміявся. Пиво хижо блиснув на нього оком, і шляхтич знітився.

Пиво в човні переплив протоку й підійшов до свого полку, який лежав у Куцій балці. Козакам було заборонено курити й розмовляти. Любомирський ще довго не виходив з намету, на острів він не попливе, спостерігатиме за боєм зі скелі. Сьогодні його військо має потяти січовиків, він і так уже загаявся в степах.

Нарешті над гетьманським наметом затріпотів прапор, гетьману подали коня, й він під’їхав на край кручі. Сяяв проти сонця позолочений панцир, вітер ворушив шовкового плаща, обшитого золотим шнуром. В ту мить затріпотіли прапори та прапорці над головами жовнірів, загули гармати на копцях, метнули важкі ядра на козачий табір. Ще один випал, ще, ще… Ядра тягнули за собою димні хвости, здавалося, то чорноголові змії шугають понад землею, вишукуючи собі здобич. Вдарили о скелі луни, порозбивали груди, гарматний гуркіт, подвоєний лунами, перетворився на ревисько, яке наснажувало поляків до бою. Вони наступали двома клинами, один клин вів регіментар Малиновський, другий – регіментар Галецький. Щойно польські лави пересягнули за копці, відповіли козацькі гармати, значно менші, й гул їхній був супроти гулу польських гармат, неначе гудіння мухи супроти гудіння жука. Потім до гармат долучилися гаківниці та шмагівниці, затинні пищалі, а далі вдарили рушниці.

Трубили труби, били бубни, в козацькому таборі гриміли котли, ті й ті довбиші збадьорювали своїх, поляки спрямували вістря наступу по двох краях козацьких шанців, побіля самої води, й коли там зав’язалася січа – замелькали списи, шаблі, келепи, коли сталося стовписько, з Куцої балки виметнувся полк Пива та вдарив по центру козацької оборони. Поляки сподівалися, що після першої налоги козаки побіжать на краї шанців, на поміч своїм, але того не сталося, запорожці відгадали ворожий підступ, стояли на місці, сипонули картеччю та кулями, й жовті, зелені та червоні кунтуші рясно встелили землю, поки перший ряд запорожців стріляв, другий заряджав рушниці, а ще за ними стояли козаки, які носили шапками та корцями кулі та порох, відміряли його. Польська лава барвиста, неначе райдуга, козача – сіра, темна, барвиста лава напирала, сіра потинала її. Козаки смалили без угаву, сховані за невеличким, сяким-таким палісадом на валу, вони стріляли полякам просто в обличчя, скидали їх у рів гострими списами. Барвисті прапори та прапорці ще посувалися вперед, прапороносці поривалися один поперед одного, щоб першими вихопитися на вал і заслужити золоті остроги, двоє чи троє й вихопилося, але остроги, либонь, уже отримали на тому світі. Запорозькі корогви стояли непохитно. Польське військо почало відступати, а далі побігло. За ними повзли поранені.

…Після бою стояла тиша, аж у вухах ломило. На раді Бурий сказав, посмоктуючи люльку:

– Ви дуже щедрі, панове-молодці. Ви такі щедрі, наче п’яний циган на чужому весіллі. Палили порох і сипали кулями наче горохом, натомість щоб потинати супостата шаблями та келепами. Так ми довго не втримаємося, у нас залишилося куль до гаківниць шість бочок, до шмагівниць – п’ять, куль залізних вісім бочок, олов’яних тисяча вісімсот п’ятдесят дві штуки, бочок пороху – двадцять чотири, олова штук – дев’ять, шроту залізного до гармат три бочки і ядер чотириста тридцять одно. Зважте на це.

За тиждень до Святої Трійці Семен Білокобилка добувся до людних місць. Се вже була Гетьманщина, українська земля – солена московською сіллю. З радості, що Дике поле з погонею лишилося позаду, Білокобилка аж заспівав і заблудився в пісні – збився. Ліворуч рілля котилася чорними хвилями, праворуч врунилося молоде жито. Навіть придо-рожний бур’ян пахнув інакше, не так, як пахне в Дикому полі. Два вітряки полетіли йому назустріч і зупинилися на горбі, замахали крилами: швидше, швидше, швидше, півень привітав його голосним співом, Білокобилка збадьорився і пішов швидше…Цілий день з неба сіялася обридлива мжичка, і йому нічого так не хотілося, як виспатися в хаті та просушити одіж. Добувшись до села в долині, завернув до крайньої кривобокої хати, яка стояла в добрій облозі комор та обор, хлівів та стаєнь і вже сліпила на дорогу двома маленькими віконечками, навпроти неї через дорогу темніла велика понура озія, але в ній не світилося. В дворі біля хати поралося двоє дебелих челядників, рвався з ланцюга пес, мекало в загорожі теля, на Білокобилчине прохання челядники покликали господаря – високого чоловіка з чисто підголеними вусами, Семен оддав йому добривечір, попросився на ніч до хати. Козак куйовдив рукою кучму під шапкою, неначе хотів щось вигребти з неї, озирався. Вигляд у Білокобилки трохи розбійний, а трохи гультяйський, і хазяїн вагався, хоч те й не по-божому – відмовити подорожньому в нічлігові.

– Воно б і можна, так тісна в мене хата. Ніде.

Білокобилці самому в подив – таке багате обійстя, кошари з худобою, і така нужденна хатинка. Він показав на велику темну озію через дорогу навпроти.

– А то?

– Е-е-е, – протягнув козак. – Моя-то також хата…

– А чого не живете в ній?

– Так теєчки… Не можна.

– Чого не можна? – допитувався Білокобилка.

– Там тії… Нечисті… Покинули ми хату.