Розділ «Погоня»

Якось, у хвилину розчуленості та щирості, підгрітий горілкою, розповідав мені, що втік від батька, який тримав його у надто крутих шорах, бив тирансько, попихав, наче наймитом – хотів зіп’ястися на багатство… й озвірився він, Пиво, ожорсточився душею… Не знаю, чи виправдовує чиясь жорстокість усі твої злочини й зради? Не виправдовує. Пиво поступив у надвірні козаки – таких людей беруть туди охоче; якщо в чоловіка чорні крила за плечима, служить він вірно та запопадливо, адже знає, що всі інші дороги йому відрізані, а цю, якщо довідаються про його минуле, не перекопають, тільки міцніше приарканять до свого воза; а що сміливий, відчайний, спритний – швидко висунувся. Захопив собою й мене, і я приріс до нього душею. Я тоді марив добрим конем, шаблею, звитягою. Шукав, до кого дорівнятися. Лелів до Пива, сміливого й трохи жорстокого, дужого і відчайдушного, і він також, що дивно, теплів до мене, не знаю за віщо. Таке буває: дорослий, дужий чоловік бере під свою опіку молодого, недосвідченого, тому чоловікові це приносить насолоду і впевненість у собі, йому гарно, що ним хтось захоплюється, трохи не молиться на нього, наче на Бога. Це свята довіра, велика й чиста, і зрада її – одна з найбільших зрад на землі, чорна й непрощенна. Тоді я не розумів, що не тільки Пиво був потрібен мені, а й я Пиву – переді мною він величався, попихав мною, тиранував, без чого не міг жити, прозірливець і хулитель усього – чим знову ж дивував і захоплював мене, надпив із чаші гріхів і вважав, що і в усіх інших чашах те ж пиво, і нині не знаю, що було в його серці – вогонь чи лід, а може, те й інше і, може, якби народився в кращий час у вільному краї, став би великим чоловіком, а випало йому бути жорстоким пахолком над пахолками.

Пиво мав одну, яко для чоловіка, ґандж, невідому мені більше ні в кого і про яку майже ніхто не знав – від нього тхнуло потом. То був якийсь особливий піт – їдкий і смердючий, і потів Пиво не тільки в роботі, в бою, а й просто так, мені здається, потів навіть від швидкої думки. Аби забити той пах, уже сотником почав вживати жіночих пахучих вод, за те з нього позаочі кпинили, поглузувати ж у вічі не одважувалися.

Якось ми з сотником везли пошту з Канева і втрапили в хурію, коні не йшли, ми прибилися до літньої овечої кошари, де стояв курінь, а в ньому – кілька оберемків сіна, прилягли на сіно й почали засинати, але я розбудив Пива, ми розібрали курінь та запалили багаття, підтримували його до ранку, а вранці хвища вщухла й ми вибилися на дорогу. Пиво тоді казав, що це я врятував йому життя.

А який Пиво був на вовчих та заячих ловах – мчав на коневі попереду собачої зграї, брав вовка голими руками… Рука у нього вузька, але неначе сталева. Кілька разів я приводив його додому й зазнайомив з сестрою Василиною… На її та своє безголів’я. Не швидко помітив, що вона йде буцімто на колодки, але там не буває. Василинка – моя друга найбільша земна любов. Нікого я так не любив, як її. А вже ж вона мене милувала, либонь, як нікого в світі. Коли підріс, на людях трохи соромився її щебетання та пестощів, але тільки на людях. Пишався сестрою дивовижної вроди, її співом, її дошпетністю, розумом. Вона ж не давала на мене впасти порошині, загодовувала всілякими пундиками, неначе маленького. І брала з собою на колодки. «Ось, дівчата, привела вам парубка. Дивіться, який гожий. Котру, Семене, вибираєш собі за дружину?» Я люто ревнував до неї всіх парубків, я не бачив жодного під свої мислі, під її красу, і мріяв про козака красного з шаблею на вороному коні, сотника, а може, й полковника…

І – вимріяв.

…Сотник наказав мені обійти варту, а сам осідлав коня й майнув поза березняком, я ж і собі осідлав коня й погнав навздогін, і застав їх у лісі під старими липами… Мене до самого серця долягала образа, що Федір отако обманув мене, був би вгородив йому в груди ножа, та Федір сказав, що кохає її й одружиться з нею, і просила, плакала Василина, моя чорноброва сестра. Вона була легка, як ластівка, вродлива якоюсь дивною вродою – довгеньке личко, плисові брівки, сині, неначе весняна вода, очі-сливки, бачу її як нині – вистилає на лузі, на пізніх отавах довгі-предовгі стежки полотна (сама напряла й наткала) і співає, співає. Біленька кізочка дринзає за нею, пустує і стрибає, норовить пробігти по білих стежках, а Василина проганяє її хворостинкою та дзвінко, весело, радісно сміється.

Не пошила собі з того полотна Василина весільної сорочки, не вишила рожевим квітом, стрибнула в проруб, і знайшли її аж по весні. Я хотів убити Пива, кілька разів робив на нього засідку, двічі стріляв, один раз не влучив, за другим разом легко поранив, усе в моїй душі зайнялося, все там спалахнуло, й лишився синій жар, невгасимий та пекучий. Кажуть, відповідаючи на зло, сам стаєш злим, але що робити, коли я не гожий, прости мені, Господи, на зло відповідати добром, та й як можна подарувати отаке зло! Тоді й ти ніхто, і жити тобі в світі ні для чого. Я перетворився на вовка, я пантрував, і за мною пантрували, влаштовували на мене засідки, я втік за п’ятдесят верст до тітки у село Синій Колодязь, щоб пересидіти там якийсь час і таки помститися Пивові, але на Синій Колодязь напали татари й полонили всіх сільчан, а з ними й мене. Колись мене вабили далекі дороги, далекі землі, я побував у них, не дай Боже так побувати комусь іншому. Чорною річкою тече в мені страшна Моравська дорога, і випалений до обрію степ, над яким кружляє одинокий ворон та вітер здіймає хмари чорної пилюки, коні форкають і спотикаються, здригають шкірою, угорі журавлі вервечками, вільні й веселі, а внизу вервечками бранці, пов’язані до довгих тичин, босі ноги потріскалися, попіл повиїдав очі, вуста попеклися й взялися пухирями. Й ще гірша недоля випала на невільничому базарі в Кафі, чотири роки я веслував велетенським веслом на турецькій торговій галері, перевеслував усе Чорне море, і всі його лимани, побував у Грабських землях, може, й помер би в ланцюгах, та мене тримали на світі збадьорливі слова старого козака Леська Корсака, колишнього спудея Київського колегіума, а далі навчателя у школі, з яким був закований у парі. Він навчив мене грамоти (трошки її знав від батька та сільського дячка), у довгі ночі, коли болить-ниє все тіло й не спиться, розповідав мені про світ, його дива, добрі та лихі, про сущі нині і вже не сущі народи, про долю й недолю, і ще чимало такого, чого не знають багато людей. Люди дуже мало знають про світ, знають, що є верби, корови, гроші, кайдани, але що в світі є багато всього іншого, не знають. Воно там, за зіницями очей, за присмутком Божої Матері, за тугою і надіями наших матерів, за мудрістю древніх, за таїною лета птаха й шелестом нічного вітру, за таємничим мерехтінням і розташуванням зір. Я всього того також не знаю, але знаю, що воно є, і трохи прилучився до нього. Цілий світ – це цілий світ, він увесь укупі, і я в ньому, але іноді я випадаю з нього, і випадаю з тлуму людського, вертаюся туди й не хочу вертатися…

Корсак розігнав чимало туману в моїй голові, він висміював тих, які розказували про людей фаляронів з риб’ячими хвостами і людськими головами, котрі воюють зі схожими на вовків асирянами, а також тих, які кажуть, що нині люд дрібніє й скоро стане такий, що молотники молотитимуть ціпами під горшками, бачиш, казав він, ми плаваємо по всіх усюдах, і скрізь люди однакові, тільки є біліші й чорніші, і є зовсім чорні, ефіопами звані, а в усьому іншому вони такі ж, як ми, і розповідав про землю: вона плаває на воді, але ніяких китів та слонів під нею немає, а що є – того не знає ніхто.

Корсаку я завдячую дуже багато чим, але саме він поселив у моїй душі тривогу, відчуття якоїсь непогамованості, він сам увесь вік чогось шукав, а чого, гаразд не знав, обходив чимало країв і далеких країн, але й там не знайшов, проте казав, що воно є, й те було дивно. А потім, уже пізніше, воно поселилося і в мені, і я також почав шукати правди, але не тієї буденної, про яку люди кажуть, що люблять її, а насправді її бояться, а правди іншої, великої – істини. Іноді мені здається, що її немає, іноді ж щось мовби мріє переді мною, іноді мені стає страшно, адже це, либонь, проти Бога, він один знає її всю, а нам до того зась, але ж він творив нас за своєю подобою, і чому б нам не ступати в Його сліди. Либонь, з власної недолі, а трохи й через це я не вернувся додому й досі не прибився до якогось твердого житейського берега, валасаюся по світу. Важкі клопоти – як ось цей: віднайти Недайводу, – на якийсь час відсувають у темні кути ці думки, а далі знову постають переді мною, хоч і не заступають мені світу звичайного – з його принадами та вабами.

І я, і Корсак, і інші галерники захворіли на бобонну чуму, великі сині бобони тріскали під руками, й по них повзали великі зелені мухи, Корсак помер, передавши мені перед смертю сережку та наказавши берегти її, й померли майже всі інші галерники, але я одужав і ще півтора року носив на коромислі у великих глеках воду в горішній сад аги Карач-бея, й гіркий запах лавру та нудотний мигдалю ввійшли в мене на все життя, а коли козаки отамана Пугача напали на Кафу, я порозбивав глеки і, обдираючи шкіру на руках та ногах, біг, котився вниз і таки встиг на останній козацький човен.

П’ятий рік я у запорожцях і тільки раз навідав домівку, поцілував у руку мою стареньку неньку й утікав знову на Січ, бо мене ловили. За цей час пан каштелян Ходорович із світу зслиз, його замок став руїною, а його колишні землі королівською грамотою передані Пивові, перевертневі і по-турмакові, щоб шаблею служив короні польській, королеві, щоб дотирав колишніх своїх одновірців – нині він католик і польський шляхтич, – щоб тримав на аркані посполитого і в покорі, в услужінні шляхті козака. Мене пекло й спопеляло, що я не помстився лютому ворогові, перекинчику, запроданцю, але впала була чутка, що Пиво загинув на молдавській війні, і моя ненависть заснула. Кажуть, усі людські діла на землі вінчає справедливість, і я був повірив у неї, хоч до того жодного разу не бачив, щоб вона їх вінчала, а ось тепер переконався остаточно в марності сподівань на неї. Покладатися можна тільки на себе, на свою шаблю. Тепер моя ненависть спалахнула, неначе жар степового багаття під вітром, і я зрозумів, що ця ось моя мандрівка не тільки для порятунку товариства, а й смертельний поєдинок з запеклим ворогом. Моє серце набухло, неначе брунька, в якій нуртують соки всієї землі, набухло жагою помсти. Я надсилу вирвався з смертельних щимків, ховався, неначе злодій, але почувався дужим і готовим до бою, до смертельної змаги, і вже знав, що вона станеться, станеться обов’язково, і з того кола вийде тільки один – він або я. В гарячці думок стискав у кулаці жмут сіна й тільки тоді зогледівся, коли він перетворився на патеруху.

Я не дожидався вечора, зліз з сіна раніше, підполуднував тією ж перепічкою та рибою, добре обдмухавши з неї попіл, з вербового патичка зробив хрестика та поклав на віддяку господареві, а на ручці власної ложки-рибки викарбував першу маленьку зарубку собі в пам’ять, що минула перша доба, відколи покинув товариство на Хортиці. Ті зарубки підганятимуть мене в дорозі.

Над степом плив на розпластаних крилах коршак-під-орл, – я бачив його, а він мене; либонь, з високості він бачив мене ліпше, й увесь степ, може, й моїх ворогів, плив ситий і байдужий – йому тепер вдосталь харчу – мишви в ще не вибуяних бур’янах, яєць-насидків у качиних гніздах, та й самих качок, бавився на пружних струменях. З молодого полиневого кущика виглянула голова гадючки, нагадавши мені чепурну, прилизану, з приплюснутими до потилиці вухами голову Пива, і кров знову застукотіла мені в скронях. Недарма кажуть: через ворога важко до пекла дістатися. Я дістанусь.

Сивими торішніми травами плив олень, він ішов у ту ж сторону, що й я, поглядав на мене, один раз заревів на захід сонця, а тоді закинув голову за спину й побіг. Вдарив у весняні литаври перепел, дзвін той покотився по землі. Степ кипів життям. Під ногами в мене шуміли молоді трави, вихор кошлатив кущі високої, торішньої ковили, і кущики молоденькі, ніжні – пушок на дитячих голівках, і ті й ті стануть землею, оці ось сиві – незабаром, оті ніжні – наступного року. Для того Й ростуть, щоб стати землею? Чи щоб виросли нові, молоді? Й пливла над землею вічна ковилова дума. Думка знову й знову вертає мене до Пива, до нашої змаги, бо в усьому цьому є Божий промисел, а є й людський, наш: ким і як звікувати, й для чого. Лягти під косу, упасти під вітром, прорости корінням вглиб?

…Я не впав під косу і вглиб не проріс. Вирвавшись з полону, довго тинявся по ярмарках, монастирях, містах та селах. Напала на мене чорна нудьга, а чому, й сам не знаю. Мало б бути навпаки – на волі – хазяїн своєї долі, а воно не так. Нудним мені явився світ, нудними люди, й скрізь вони такі, там, у татар, турків, і тут. Пампушками білими клопочуться і більше нічим. А нащо ті пампушки? Для чого? Більше їх з’їси, порозумнішаєш? Мабуть, є щось таке в світі, що з тієї нудьги вияснює. Іноді як обкладе мене туга важка та чорна, неначе ніч. А потім ударю лихом об землю, розвеселюся, розсміюся сам, ще й людей розсмішу. Колись я був іншим.

У надвірні козаки я поступив не одразу, деякий час, уже підпарубійком, у хазяйських недоносках пас громадську череду… Жену з поля корови та вівці, довгий батіг гадюкою звивається за мною в пилюці, а дівчата та хлопці гуляють на колодках, і одна дівчина – Баранова Устя – їх прозивали Баранами, бо всі в роду кучеряві, – з віночком на білих кучериках, усе чіплялася до мене: ану заграй на дудці, який же ти довгополий, хочеш, я тебе поцілую. Не знаю, чого вона чіплялася до мене – чіплялися й інші дівчата, обступлять, повалять, регочуться, а мені сльози бринять у очах, – але вона – найдужче. Вже я й просив її, і сварився, обходив десятою дорогою, вона однаково перестрівала. І вже потім я навмисне проїздив вороним повз її двір, а одного разу стрибнув конем через пліт (Устя брала коноплі), і вона сказала: «Чого ж ти раніше не стрибнув через пліт, без коня?» Вона вже була заміжня.

В небі зайнялися Козари, висипали інші зорі, в синьому небі вони неначе риби в синьому неводі, тут, у степу, вони великі-великі, й здається, висять над самою головою, зійди на могилу й дістань рукою.

З могили я розглядав степ, присмутнілий у надвечір’ї, парами зривалися й мчали дикі качки, лебеді пролетіли білою зграйкою й опустились на плесо в очеретах, і ніде ані лялечки людської, від того почувався певно. Людині страшно тільки людини. Лише на заході, над самою землею, хмарина, схожа на Богородицю з розіпнутим Покровом, чи це мені привиділося, чи й справді січова покровителька благословляла мене в путь. Ніч упала на степ темним крилом, заховала все живе й неживе, і тільки зорі опустилися нижче, висіли, неначе велетенські лампади.

Опівночі зійшов місяць, молодим серпом вижинав небесні оболоні, присвічував мені в дорозі.

Не страшно вночі козакові ні звіра, ні людини, але в неживому місячному сяйві увесь час здається, що хтось за тобою стежить, і степ від того сяйва неначе мертвий. Подивився в небо, у якому в безвість текла сяйна імлиста річка, шукав собі якогось знаку, запомоги – зняти з душі тягар відвічальності, запомоги не знайшов, небо було байдуже, рівно світило мені і моїй погоні – слуги темних сил весь час перетинають нашу путь, ми змагаємося з ними, часом не знаючи того, як не знаємо сили своєї – в руках та в серці. І все ж добре в степу козакові в самому серці ночі під місяцем і зорями, які гойдаються вгорі білою загравою. Тиша тінню чалапала по степу.