Розділ «Погоня»

– Хочу повести на водопій – не дається, – розгублено відказав парубійко. – Здурів кінь.

Буланий румак з звіздою на чолі косував кривавим оком, бокував, показував великі білі зуби. Хлопець не розумів, що жеребець побачив біля сусідньої конов’язі кобилу й рветься до неї. Либонь, щаслива нагода йшла мені до рук.

– Дай напою, – сказав і поклав жеребцеві на храп долоню. Легенько потис, другою рукою полоскотав за вухом, жеребець затих. – Я зараз… напою. – Й потягнув за собою повіддя дорогої гнуздечки з китицею та срібною бляшкою на ній.

Буланий пішов за мною. Смертельна небезпека висіла в мене за плечима, а я милувався конем. Який це був кінь! Кидав точеними копитами граційно, легко, він мовби відштовхувався від землі, не хотів іти по ній, хотів летіти – тільки ж я круто тримав у руках гнуздечку, – він високо, гордовито підносив голову й струшував гривою – скидав невидимі порошини, пофоркував, і чисті повітряні струмені з його ніздрів били мені в плече.

– От бачиш, – сказав пахолкові Пиво. – Отако треба. Ей ти, вернешся, отримаєш на кварту.

«Вернуся… Вернуся. Ось зараз вернуся»… для чогось повторював, а сам чіплявся оком за ліс на овиді, проштрикував табір, видивлявся лаз на волю. Скрізь – варта, не вельми пильна, але при зброї, засідланих коней не видно. Он там вартові щось п’ють, туди треба йти. Я спокійний, я завше спокійний у небезпеці, хоч це зовсім не свідчить, що не відчуваю страху. «Огризайся, але виривайся» – викарбував собі назавжди. Кінь мене послухає, в цьому впевнений, немає такого коня, який би зноровив піді мною, і кулю на мене ще не одлито. Голими руками мене не візьмеш, та й збройними не дуже…

– Доброго здоров’я пивши! – й буцімто веду коня до згарцьованого протопту в березі, а тоді враз злітаю коневі на спину й свищу розбійним свистом. Пригинаюся до шиї, і вже чую свист вітру, чорнобура грива б’є мені в обличчя, кінь мовби летить у повітрі, й стукоту копит не чути, шарпнулася вбік обламана вітрами степова грушка, вибухнув білим цвітом калиновий кущ, позаду галас, вдарило три чи чотири постріли, цвьохнула над головою куля – не влучать, – тільки б кінь не провалився копитом у байбачу нору, він ірже, летить скажено, застояний, йому подобається власний біг, його спина лискуча, аж слизька, на такій спині вовків не наб’єш, з крякотом вибухнула з-під копит весняна весільна пара – зеленокрилий селезень та сіра качка, стрімко взяли вгору, оглядаюся, погоні ще немає, на горбі метушня, погоня мене не візьме, я промчу он там, попід лісом, а далі – байрак, заплутаю сліди.

Я майже не спонукав коня, він відчув волю, йому передався мій настрій втечі, здавалося, він сам хоче втекти, сховатися за смугою лісу, за обрієм, де починається інша земля, де ростуть інші, кращі трави. Та раптом буланий якось дивно тицьнувся – випрямився, гребонув копитами, вже не летів, а важко кидав копита, знову тицьнувся, і я розтиснув коліна, полетів на м’яку, спінену весняним різнотрав’ям землю. Кінь захропів і важко повалився на бік. На його ощиреній морді клубочилася рожева піна. Я вже не дивився, куди його влучила куля, схопився на ноги й побіг, серце несло мене до ліска, а розум стелив іншу путь, я знав, що лісок маленький, жовніри обступлять його з усіх боків, прочешуть, як гарна господиня куделю – до останньої ниточки, я був у долинці, од річки мене поки що не було видно, отож, шлях утечі один – праворуч і назад, назад, допоки можна. Срібними скалками розбилися на вершечках скель перші промені сонця, осокори біля Дніпра гойдалися, наче п’яні, я біг до них, прочавкотіло під ногами болітце – земля ще не спила весняної води – і трави не вибуяли на повен зріст, торішні буркуни та полини тріщали, неначе костриця, кущ зелених півників повалився ниць, і осокори враз стали майже на повен зріст, я поліз на чотирьох, а далі поповз, звиваючись серед козельців, молодої тирси, гарячим горлом вдихаючи прілий запах розгаслої землі, он кущ верболозу… ні, не можна під кущ; вже чути алярмний гомін табору, вже вершники вервечкою летять з лівої руки до лісу, а я повзу й повзу, і врешті ввалююсь в якусь ковдобину, в якесь кубло, шорстке й тріскуче, й прихиляю над собою кущ полину. Той кущ – мій рятунок, кубло смердить відворотно, я накриваю полином обличчя, аби хоч трохи забити той ядучий, кислий, давкий запах, бо це ковдобина – вовче лігво, його господар подався на промисел і чомусь не вернувся до ранку, мабуть, його наполохав гомін близького табору, він повернеться вночі, й ми поміняємося місцями, якщо… доживу до ночі. Скиглила вгорі чаєчка-чубарочка, зрадливо видавала мене, вважала, що я прийшов посягнути на її діти. Я ж на її дітей не посягав, десь дерли, не могли поділити знайдену онучу заповзяті деркачі, й віддалений кінський тупіт, і тупіт поруч, який пронизав земну твердь до самого дна, й вона затремтіла сполохано, передала те тремтіння мені в серце, але я подолав його. «Дай мені, Боже, дурних ворогів мати. Тільки не всі вони дурні…» Вони шукають мене в лісі й поза лісом, а не знайшовши, можуть вернутися на луку. Якщо хтось помізкує добре. Журавлі прокурликали у високості – вічні співці української печалі, – потягнули свій спів до Великого Лугу, там їхні гнізда, там і моє гніздо, у яке польська зозуля підкинула свої яйця – військову залогу, яку можемо скурати, тільки визволившись з Хортицького полону. Чубарочка вмовкла – втомилася чи змирилася, – пересвистувалися ховрашки, сповіщаючи про непроханого гостя, найліпше мені було б зараз заснути, адже я вже нічим не зможу допомогти самому собі, якщо мою схованку відкриють, про втечу тоді годі й думати, а мені ж, якщо все одбудеться, йти всеньку ніч, і не одну, йти ночі та дні без перепочинку. Але спочатку треба висушити жовнірову баклажку, в ній ще є трохи горілки, якщо мене впіймають, випити вже не дадуть, горілка пропаде. А тепер – спати. Сон треба плекати, треба вміти прикликати його, поселити в собі, заколисати, загойдати. Треба не думати про те, де ти є, що з тобою може статися, що робити сьогодні, завтра… Треба отако стати… на Дурній скелі й стрибнути у воду. Але вода замерзла, внизу синіє тільки невелика ополонка, в ту ополонку треба влучити, інакше розіб’єшся об лід. Пукавка стрибнув і випірнув, і регоче, а я стрибати не хочу, я спускаюсь вниз крутою стежкою… Ні, не стежкою, а камінними сходами, котрі ведуть у широкі, заслані килимом сіни, а далі в залу з терасою, під якою кілька ставків з шумовинням випадають один з одного, в залі семеро велетенських дзеркал поміж вікон, так що не розбереш, де вікно, а де дзеркало, бо й вікна зачиняються дзеркальними віконницями, схованими в стінах, тисяча свічок заливає залу червоним світлом, на хорах музики, грають щось веселе, а в залі тільки один чоловік, чоловік-бочка, здоровенна туша з червоною пикою, у якої один вус чорний, а другий білий, та це ж пан-каштелян Ходорович, він тримає у руках велетенський келих, і пан дворецький Рославець наповнює той келих вином, виливає туди шосту пляшку, пан каштелян випиває за один прихилець по п’ять пляшок, мені цікаво, чи він ниньки подужає шість, але нараз з-за білої колони виходить мій батько й каже: «А ти чого тут… та ще голий. Ти знаєш, де твоє місце…». Аж тепер я помічаю, що стою голісінький, мені стає невимовно соромно перед батьком, і бере досада, що він не дав мені додивитися, чи подужає пан каштелян сім пляшок (дворецький вже виливає сьому), досада ще й через те, що батько появився тут, адже я знаю, що він давно помер, знаю, що помер, а він говорить зі мною живий, два роки після своєї смерті він щоночі приходив до мене, а тоді перестав, і ось прийшов знову, й проганяє мене з цієї зали: «Ти знаєш, де твоє місце», та вже ж, я знаю, – в кареті, спиною до кучера, тримаю в руках панового пиптя з тютюном та набиваю люльку, й припалюю її, мушу видобути вогонь за будь-якої погоди, в дощ і вітер, мряку та шквирю, й подати розкурену люльку панові, старий пан виїздить часто, мандрує далеко, він замолоду любив бенкети в палаці, вони були бучні й тривали по кілька днів («Завтра – не наше, наше – сьогодні»), але на старість їжа та питво перестали смакувати йому вдома, смакують тільки в дорозі, на полюванні, де він наказує розбити стан («Я воїн, звик їсти і пити в поході»).

…Іскра щойно вхопилася за губку, але зненацька понесли коні, вони неначе показилися, всі четверо вороних, впряжених цугом, потім казали, що вони почули вовків у кущах, але того ніхто не бачив, вони летять як шалені, карету кидає, неначе тріску в шумливому потоці, кучер Данило полетів з передка шкереберть, коні несуть карету до Байбакового байраку на кручу, пан каштелян п’яний і верещить «wiwat», я хапаюся обома руками за праву віжку, впираюся колінами в передок і тягну віжку на себе, тягну з усіх сил, ліва віжка намотался на колесо й тріснула, коні вигинають шиї, з крупів, морд шматтям опадає піна, карета стугонить понад байраком, гурт молоденьких берізок відвихнувся з дороги, довге віття шмагонуло по шкіряному дашку карети, попереду розчепірили віття карякуваті дуби, нас рознесе об них, але в цю мить з передньою паровицею порівнявся сотник надвірної варти Пиво, котрий був призупинився у балочці з козаками, вони частувалися з фляг оковитою, я сидів обличчям до них і бачив, як вони те робили. Пиво на всьому скаку перестрибує з сірого в яблуках на правого вороного й круто завертає в поле. Колеса грузнуть у чорній ріллі, коні басують і зупиняються, з їхніх спин струменить пара, і я на мить втрачаю з зору Пива. Пан каштелян регоче, він нічого не розуміє, і тоді дві дужі руки вихоплюють мене з передка й тормосять, а широкий, з вузькими губами рот шипить: «Ти не скажеш?! Ти не скажеш нікому, що ми відстали!» Він без шапки, чорний, прилизаний чубок розкуйовдився, притиснені до потилиці вуха здаються прищуленими, в чорних, глибоких очах прохання й погроза. «Не скажу… От їй-бо, не скажу». – «Дивися ж…»

…Знову тупіт, і знову коні, може, це сам полковник Пиво шукає мене?… Щоб віддячити, що я не розказав. Один раз він уже віддячив мені повною мірою…

Тупіт подаленів, сухо тріснув постріл, ще один, і ще – по кому чи по чому вони стрілили, по сайгакові, по хазяїну мого барлога?… Я чую близькі погуки, чую далекі луни, чую не лише вухами, а всім тілом, серце не гупає, воно завмерло, і весь я завмер, навіть дихання спинилося. Вигулькнула переді мною маленька степова мишка, сіро-руда, з темною смугою на спині, створіння спритне й чисте, мабуть, вона звикла ласувати крихтами з учт господаря цього барлога, відважна й нахраписта мишка, а тепер почула, що барліг захопив хтось інший, і запанікувала, що в неї можуть відібрати узвичаєну здобич. Її очі-намистини дивилися невідпорно. «Лежиш? Лежи. Тебе все одно знайдуть». – «Киш, капосне створіння». А самому захотілося стати мишкою, шаснути в нірку.

І туга огорнула мене в цій чужій норі, туга важка, гірка, неначе лежав серед попелища. Мені не первина втечі й погоні, ночівлі на голій землі і в твані, й продуті вітром степи, але всьому є міра. Я тільки й знаю в житті, що роботу на когось, поневіряння, втечі, холод і спеку, я ніколи не жив по-людськи й лише з пісень чув про щастя. Щастя – це не жахатися в сні, це прокинутися й усміхнутися до сонця, це напрацюватися до знемоги на своєму полі й спочити під власною стріхою. Я ж зовсім не знаю того. Увесь вік я то втікаю, то женуся за кимось чи чимось. За щастям? Я його не тільки не наздогнав, але й не бачив. І оті мрії… Вони вже могли збутися. Останнім часом я думав про те, що полишу військо й оселюся в паланці. Збудую курінь, а потім і хату, заберу матір. Випасатиму вівці… Вони такі довірливі, такі м’які, такі… мирні. Житиму щасно. Ще повоюю трішки-трішки. Перебуду оцей крутий час. А він крутий і крутий, важкий і важкий. А хіба був коли-небудь для мого люду легкий час? Погомоніть із старими дідами, послухайте пісні наші… Й попереду просвітку не видно. Й треба буде комусь воювати далі. Що буде, коли погинемо всі отут, на Великому Лузі? Хто народить діти, хто навчить їх тримати шаблю?… Ото ж бо… Діти, їх ще в мене немає, і вже вони є. В мислях і в серці. Вже я був зовсім зібрався покинути товариство. І ось знову… Попереду страшна путь, на кожному кроці чигає смертельна небезпека. Ні, ця путь таки остання. Ось сповню волю товариства та кошового, попрощаюся з братчиками: я послугував вам скільки міг, скільки моєї душі, а тепер осядуся в паланці. Буду гніздюком, сиднем… Не бридьтеся, всі ви мрієте про те, раніше чи пізніше… Всі ми хочемо собі добра, хочемо щастя. Всі женемося за ним і мало хто його наздоганяє. Я наздожену… А народжу діти, знудьгуюся біля спідниці за шабельним подзвоном, вернуся на Січ знову.

По обіді – визначив по сонцю, воно освітило бур’янець у мене в головах – вершники проїхали зовсім близько від мене. Вони перемовлялися:

– Ти бачив вовка?… То – він. Із тих… Уміє перекидатися…

– Не бридь дурного.

– Не бридь… Тричі стріляли й не вцілили. І куди він подівся? Щез, як здимів.

…Він прийшов, тільки-но смеркло. Я не бачив його, але відчув, що він десь поруч. Принишкли ховрашки, якось інакше попискувала мишка, і щось ступало по моїй душі кігтистими лапами. Але я не боявся його. Підвівся, обтрусився й пішов. Перші, зелені, зорі прокльовувалися в небі, теплий, майже жаркий день упав росою, і небавом ноги мої вище колін стали мокрі. Невдовзі я підпалив Дударикового стіжка й, попросивши в Господа прощення за цей гріх, наліг на ноги. Я хотів за ніч відійти якомога далі від польського табору, аби мене не сягнула погоня, се мені не первина, все життя я рятуюся від погоні, здебільшого воно саме є погонею, я ішов по зорях, які зблискували в небі то тут, то там, потріскував під чобітьми сухий курай, місяць причаївся між хмар, здавалося, він скрадається і також іде за мною в погоню, я почувався в череві ночі досить затишно, темінь накрила мене чорною киреєю, приголубила, я знав, що сеї пори звір на мене не кинеться, і татарина тут ще немає, по весняних розливах води ще не зовсім стяглися, місця мені трохи знакомиті, але не зовсім, щовесни вони набувають одміни, і десь опівночі блуд мене водив, я тричі відходив і тричі вертався до могили з камінною бабою на верхівці. Чи то баба наслала на мене блуд, чи сова, яка злітала з її голови й кружляла наді мною, врешті я перевернув сорочку, добре помолився й таки розпрощався з бабою, вночі йти важко, натикаєшся на бур’янища, на кущі, провалюєшся в барсучі та байбачі нори, а ще ж доводиться обходити непросохлі розливи. І перелет перетнув мені дорогу – білий, вогненний клубок, який сипав іскрами, але проти перелета я знаю слово; врешті, понад землею потягло холодом, і хоч небо ще було темне, я вчув світанок, десь осторонь пробігли дикі коні чи олені, я вийшов до вузького, довгого озера і пішов понад ним. Світанок ішов навально, будив весну: грала у воді риба, – дрібнота риб’яча ходила по мілкому, виткнула з води морду видра, велетенська щука вхопила поперек малу, намагалася заковтнути (і тут як у людей), водяна сова потягла з трухлявої верби на свої промисли, поміж пожухлих торішніх очеретів пробивалися стріли молодих, вервечка гусей прокугикала над водою і по воді пропливли видовжені тіні, півники жовті, півники сині, дикий чай, сальвія знемагали в цвіту, кучеряві лози губили на плесо жовті сережки – земний рай і пекло – тучі комарів вилітали з тих кущів, неначе їх вихекувала нечиста сила, ряба, степова, люта гадюка засичала й шаснула в бур’янову шалину – о цій порі вони дуже небезпечні й отруйні, а небавом у високих травах заманячать кудлаті шапки татар, а коли пов’ються по землі снігові змії, за вовчими зграями не ступити ні кінному, ні пішому. З сих степів в Україну прибувають чумацькі валки з сіллю, татарські чамбули, чорні бурі та чорні чутки. Татари, утікаючи з України, випалюють степи дотла, одтинають за собою погоню, коли ж українські селяни довідуються про наближення татар і дме вітер-москаль, степ підпалюють вони, й він також вигорає до кореня. Одначе по весні воскресає знову.

Зараз весна, благословенна пора, вода відступає, залишаючи за собою сухий наплав, трави жене в ріст, вітер м’який і теплий, і небо високе та прозоре. Всюди буяння, цвітіння, ярість життя, аж млоїть душу, а думка кладе свою зарубку, карбує десь у глибинах, що все це мине, власне, минає вмить. Й вона змикається з якоюсь більшою думкою, вічно печальною… Про сутність цього плину. Але й сама ця думка – теж мить, бо я спрямований на інше – неначе стріла на ціль. Я й почуваюся так – йти без зупинки, добутися, а ще почуваюся сторожко, як лис, котрий полює, але знає, що і його можуть уполювати.

Трави стелилися під ноги зеленим шовком. Сонце здіймалося з очеретів, і здавалося, що вони палають. Немає у Бога в світі нічого, окрім краси, та хіба ми її коли бачимо! За роботою, за війнами, за власними гризотами, ось і зараз я вглядаюся не в білий цвіт терну, а чи ніхто не ховається за ним. І все ж я красу бачив і бачу. І вмію її цінувати. Озеро прихистило убогий зимівник-земляна хижа, ордина – навіс для сіна, кошара, лісяна комірчина, я пугукнув під маленьким – єдиним – віконечком, ніхто не відгукнувся, прочинив очеретяні двері й зайшов досередини. Не було нікого. Господар, либонь, погнав у степ табун. Як він тут живе-мається, як йому статкується, про те знає лиш сам, та ще його охоронці, злющі-презлющі собаки-курти, кожна з яких справиться з кількома вовками, якщо вдається прожити кілька років й зберегти табуни – корови, коні та вівці тут плодяться в три рази краще, аніж по всій іншій землі, – продасть їх і подасться десь на слободи… Запорозькому кошеві зимівни-чанин – сидень, гніздюк, як його зневажливо називають січовики – платить подимне, татарам – данину і навіть має од них ярлик на свої табуни та власну буйну голову. На столі лежали чорна, на закалці, надломлена перепічка та кілька в’ялених у попелі (замість солі) рибин: частуйся перехожий, якщо такий трапиться, але нічого не чіпай, іди з Богом. Такий закон степу та зимівничан. Я поснідав перепічкою та рибою, помолився до маленької темної ікони Господа, чиї вуса губилися в дерев’яних щілинах, але з зимівника не пішов, а заліз в ордині на сухе торішнє сіно, зарився в нього й задрімав. Спав недовго, пробудився від гавкоту пса, подумав, що це повернувся господар зимівника з отарою, але пес погавкав і замовк, мабуть, він прибігав до садиби сам, без хазяїна, а я лежав і чомусь не міг заснути, думав про каштеляна Ходоровича та його палац, у якому мені доводилося бувати, найчастіше тоді, коли розносили п’яних гостей по кімнатах та флігелях і допомагали челяді прибирати битий посуд, про Пива, й згадалися в’юнка річечка в широкій болотистій балці, дрібне риб’я поставало в тіні рогози головами донизу, хвостами доверху – певна ознака, що риба не ловиться, над річечкою посхилялися верби й ронять жовті човники-листочки, згадалося батьківське подвір’я на згірку балки під лісом, дві груші під хатою, одна родить великі, тверді, терпкі груші, друга – грушки-гнилички, і червоний глід, і покинутий стемнілий стіжок, й зарічанські лози – шапками, купами, й хмари над ними, які сунуть важко, похмуро, й десь за обрієм порипують громом, і теля на паколі, яке витріщилося добрими дурними очима, стежка в спориші, на якій спориш не витоптаний, а тільки прибитий, і туга павутина, розіп’ята на всохлій в’язовій гілці, погойдуваній вітром, у тій гойдливій колисці павук очікує на жертву, і батько (давно він на тім березі!) у старому, зсунутому на потилицю брилі, він стоїть посеред двору, роздумуючи, за яку роботу взятися найперше, та так і не береться ні за яку (мав себе за козака, в леєстри не попав, мріяв розбагатіти на брагарстві, далі на дьогтярстві, скрізь йому не таланило, найнявся в чумаки, пішов з валкою і не вернувся, й не вернулася вся валка, чи її понищили розбійні татари, чи повалило морове повітря, того ніхто не знає), й обвиті квасолинням соняшники, які посхилялися до самої межі, і гарбуз, який видерся на яблуню та розвішав по вітті червоні гарбузи, і сестру Василину, котра одягає на тинове кілля горщики… Колись жив там і ніби не бачив нічого того, а побачив потім, на чужині, й так жаско, щимко, ясно, неначе щойно покинув рідне обійстя, – ми завше поціновуємо тільки те, що втратили. Через Василину все й сталося… Через Василину і Федора Пива, сотника надвірної варти, який заприязнив мені, панському козачкові, і взяв у сотню, й навчив їздити в сідлі, стріляти з мушкета та лука, рубатися шаблею. А я навчив його видирати мед диких бджіл та ставити на звіра сильця в лісі.

Він був сміливий до відчайдушності, молодий – у тридцять років сотник, бездітний пан Ходорович навіть збирався усиновити його, зробити шляхтичем, сам каштелян також з українських козаків, шляхтич у третьому коліні, та майже всі вони: Жураківські, Малиновські, Галецькі, Вишневецькі, Красинські, Любомирські, Чорторийські з православних, з козаків, одцуралися своєї віри, свого племені, свого стану, то лихо нашого краю, що він постачає гетьманів, полковників, каштелянів та сенаторів чужинцям, а не собі. Але ті, давніші, вже далеко попереду, ці ж хочуть їх наздогнати, а для цього треба дуже лютувати, багато вбивати свого люду, щоб тебе долучили до уродзоних. У залах, кімнатах, на галереях та терасах замку пана Ходоровича одного разу я розкошував два тижні, і пив старі (несмачні, бо кислі) вина з льоху, й ласував копченим окостом оленя з комори, якщо це можна назвати розкошуванням – ми відбивали напад гайдуків пана Терлецького, котрий ворогував за землю, а може, й за щось інше з паном Ходоровичем, а потім самі облягали Терлецького в його маєтку з валом і дубовим частоколом, і вся челядь Терлецького, напоєна для хоробрості до очманіння, відбивала наші налоги – я був навіжений і дурний, і думав, що так і треба. Пани розважалися, а наші голови летіли в рів. Ніхто не знав, звідки взявся в наших краях Пиво, що робив до цього. Казав, що був у козаках. Але потім, уже значно пізніше, по всіх моїх лихах, скільки я не розпитував на Січі, по паланках, по зимівниках, ніхто такого козака не знав. Був він деінде, найпевніше – в розбійниках. Тут, або в Московщині, а може, в Польщі… А потім ту ватагу розігнали, половили, а він лишився.