Розділ «Квітень, 2»

– Святий отець! – в екстазі прошепотіла вона.

І ту ж мить – тут же біля порога – вона вклякла навколішки, згорнула руки на грудях і похилила голову, втупивши очі долу: благочестива католичка, нехай хоч якого чистого життя буде вона, не може бути безгрішною, а закон католицького обряду не дозволяє грішникові зводити очі на праведного володаря душі твоєї, святого владику.

З-за одвірка випливла велетенська постать митрополита.

Постать митрополита була, справді, не тільки велична, але й величезна. Був він на голову вищий від усіх, руки мав – мов дишла, ступні ніг – номер сорок дев'ять: граф змалку хворів на тяжку форму елефантизму, тобто так званої «слонової недуги».

Шептицький був у чорній рясі з чорним капюшоном, підбитим білим шовком, і в лівій руці тримав патерицю з великим золотим хрестом-набалдашником.

Митрополит звів праву руку і звичним рухом чи то перехрестив, чи то покропив благодаттю вкляклу перед ним жіночу постать у військовому мундирі, – і уста по-божниці впіймали «на льоту» святу длань і цмокнули її з виляском.

Грушевський в цю хвилину вже чимчикував чимдуж через простори свого кабінету – назустріч високій духовній особі.

Він придибав перед очі митрополита в ту мить, коли цьвохнув поцілунок його секретарки, і рука митрополитова, од смикнувшись, майнула в повітрі.

І тоді митрополит тим же рухом – недбало, але величаво і навіть елегантно – простяг руку вперед і тицьнув до уст професорові Грушевському.

Грушевський остовпів.

Вже з півстоліття – з тих пір, як у молодших класах гімназії доводилось прислужувати при олтарі гімназичної церкви, – не траплялось йому цілувати в руку жодного попа, нехай і найвищого духовного сану. Та й був Шептицький для Грушевського ніякий не митрополит, а – граф, а Грушевський для нього не прочанин, а – науковий діяч, до того ж, як добре відомо графу Андрію, – майже атеїст. А головне, – от уже мало не чверть століття, як між ними двома запала глибока розколина непримиренного роздору, і саме – в царині релігійній: Грушевський вбачав історичний розвиток української нації дорогою православ'я, а Шептицький – католицизму.

Всі ці думки майнули в голові Грушевського блискавично, та рух митрополитової руки був іще швидший, – і професор – видить бог, автоматично – цмокнув.

Правда, губи його не встигли торкнутись митрополитових пальців – він тільки почув аромат модних серед австрійського офіцерства парфумів «Ша нуар», з ледь відчутною домішкою чи то ладану, чи то смирни, – та цмок його вийшов ще гучніший, ніж у його секретарки: професор давно забув цілуватись, а губи в нього були великі, як у негритоса, і він завжди плямкав, коли сьорбав борщ.

Отже, всі слова наготовленого привітання – шанобливого, але з почуттям гідності, – миттю вилетіли з розпаленої обуренням голови.

Та митрополит сам вимовив перше слово привіту:

– Благословен Бог! – промовив він, кротко звівши очі д'горі, і були це слова благословення пастві, яка вітала його, представника Бога на землі, безгрішного душпастиря.

Після того – зовсім по-іншому, як це прийнято поміж українців греко-католицької церкви в Галичині, коли ступають через поріг чужої хати, – митрополит промовив:

– Слава Йсу!

– Навіки слава! – скрикнула в екстазі Галечко від порога.

– Навіки слава… – люто гарикнув Грушевський: після поцілунку в руку обмін обрядовими привітаннями був уже – ніщо.