Розділ «Квітень, 2»

Грушевський щось мугикнув, але Шептицький вів своєї:

– Я цілковито поінформований про ваші з Винниченком чвари, пане професоре. Ви обидва – окраса нашої нації, але ви обидва – претендуєте тільки на провідну роль у національному відродженні. Пане професоре! Ще Христос – хоча він і не був політиком – навчав нас смиренства, а коли для державного політика ходить о інтерес справи, то він офірує своїми особистими інтересами – частково і тимчасово, звичайно, – щоб потім мати ще більший зиск. Прошу не розуміти мене хибно, пане професоре! Вам треба стояти тільки вгорі, вище від усіх, одначе відступити якесь місце, щаблем нижче, і панові Винниченкові. Ви – вождь, ви – голова Центральної Ради, а Винниченко нехай очолить при вас… кабінет міністрів, коли ви на нього спроможетесь, – хтось же має його тоді очолити? – Шептицький заговорив ще ласкавіше, навіть склав благально пучки своїх тонких аристократичних пальців. – Даруйте вже, пане голово, вашому заступникові, що колись висловився непоштиво на адресу вашого наукового труду, і взагалі все те недобре, що він говорить про вас позаочі. Будьмо політиками, пане презес, – адже Винниченко очолює на Україні більшу партію, ніж ваша ТУП з двадцятки українських інтелігентів, і його партія більш популярна та масова, бо ж… більш демократична…

Що з Шептицького був і справді неабиякий політик, не залишало сумнівів навіть у Грушевського. Але ж хіба це давало йому право отак вичитувати високоповажному професорові, неначе якомусь гімназистові, що не вивчив уроку? Грушевський таки підхопився з місця, таки стукнув кулаком по столі, таки гримнув, – і то був прояв відчування сили та величі того, що професор збирався виголосити.

– Я! – величаво мовив Грушевський. – Я сам особисто очолю найбільш масову партію. Мої «селянські спілки» – то й буде початок моїй партії! На з'їзді селянських спілок я оголошу утворення партії українського селянина – на сторожі його одвічних прагнень!

Грушевський сів і осушив хусткою вологе чоло. Він був схвильований. Він виповів свої сокровенні думки: створення партії українського селянина-землевласника – як основної сили для ствердження української державності – то була заповітна мрія професора, відколи він очолив Центральну Раду як дійовий орган для відродження нації.

Шептицький похилив голову майже побожно:

– Зашлімо ще раз щиру подяку Господеві за те, що на чолі нашої справи поставив, пане професоре, саме вас, генія нашої нації! – Це проказано зовсім щиро: ідея Грушевського очолити масову селянську партію замість купки інтеліїентів-лібералів, незнаних у народі і з програмою абстрактного «відродження нації», справді схвилювала практичний розум митрополита. – Любий пане професоре! Гратулюю! Ви таки здійснюєте в практиці життя вашу блискучу концепцію безбуржуазності української нації! Справді, хто ж і має підперти нас, як не наше українське, неначе писанка, село? І саме ви, пане професоре, неодмінно маєте стати на чолі партії, яка декларуватиме боротьбу за інтереси хлібороба. – Шептицький звів голову і глянув Грушевському в очі дещо глузливо. – Тільки ж навіщо утворювати нову партію – це справа забарна! Адже така партія вже існує і всі перспективи саме за нею!

Грушевський кліпнув, збентежений. Шептицький вів далі:

– Зважте, пане професоре, на те, що партія Мілюкова, тобто партія російських кадетів, яка нині кермує ще політикою Тимчасового уряду, от-от дістане абшит! Вона скомпрометувала себе зараз визнанням таємних зобов'язань перед союзниками. Туз і великий шлем у грі опиняться тепер в руках у адвоката Керенського! – В запалі митрополит, сам того не помітивши, вдався до звичної в колі австрійського офіцерства картярської термінології. – І робер буде за ним: до влади, на чолі коаліції, прийде, безперечно, партія російських соціалістів-революціонерів – вона має найбільш демагогічні гасла! Вірте мені: в салонах петербурзької аристократії я не тільки привертав істеричних князівен до католицької віри, але й добре обізнався з політичним станом! У нас, на Україні, шлях есерам відкритий і поготів: в нашій селянській нації, як справедливо кажете ви, пане професоре, все вирішує дух землі! І якщо прагнення селянства очолить партія українських есерів, то це й буде наймогутніша противага партії українських соціал-демократів, тобто партії Винниченка, який теж порушує ваш душевний спокій, мій любий друже!..

Шептицький раптом урочисто звівся.

– Пане голово! – мовив він звучно, наче з амвона. – Нація вимагає цього від вас: ви повинні вступити в партію українських есерів, повести її за собою, а за нею – всеньке українське село – без отих зайд та гультіпак, про яких ви згадували, а землеробів і землевласників. Нація доручає вам цю місію, і Бог благословить вас!

Шептицький звів руку, сотворив хресне знамення над остовпілим Грушевським і смиренно сів.

Все це було так несподівано для Грушевського – і нотація гімназистові, і хресне знамення, і те, що він, отже, революціонер, ще й… соціаліст.

Нарешті Грушевський сказав:

– Це вирішено, святий отче. Я радий, що ви підхопили мою ідею. Мої «селянські спілки» поширять партію українських есерів, і я її очолю. Тільки ж есери… вони своїм лівим крилом… ладнають… з більшовиками.

– Що вам до якихось там більшовиків, пане професоре?

– Як – що? Вони – найбільше лихо!

– Це безперечно.

Шептицький взяв з столу олівець і бавився ним.

– І їхня програма – соціалізація землі…