Розділ «Облога ночі Роман»

– Пошукай затичку!

Гадаючи, що вона десь під курткою, Гордій Байда здер її з голови. На все обличчя, спотворене передсмертними корчами, зяяв широко одкритий рот з вишкіреними зубами. Задихаючись без повітря, невідомий підкидався, бив ногами об землю і, мов вуж, в'юнився під руками Мостового.

Крик із степу, мабуть, долетів до комендатури, бо звідти засюрчав тривожний сюрчок. Не знайшовши затички, Гордій Байда похапцем затис йому рот широкою долонею. Невідомий враз затих, востаннє здригнувся і витягся.

– Тікаймо!

Гордій Байда ще раз заніс над прибитою до землі головою свій важкий кулак і зупинився вражений. Нерухоме вже обличчя видалося йому враз знайомим.

Із селища чулося поспішне тупотіння.

– Тікаймо! – крикнув Мостовий.

Вони побігли в степ і хутко зникли в темряві осінньої ночі.

Додому

Вчинивши несподіване вбивство, Гордій Байда до самого ранку не стулив очей. Всю ніч він переборював у собі нестерпуче бажання вернутися до своєї жертви і ще зазирнути їй у спотворене корчами обличчя, що видалося ніби знайомим. Тепер воно стояло йому весь час перед очима і кидало то в жар, то в холод. Він уже боявся, що Мостовий помилився, що задушили вони ні в чому не повинну людину, яка тепер ніколи не дасть йому спокою.

Лякаючись самотності, ледве дочекавшись світанку, Байда з прихованою надією розбудив Ілька:

– Ти вчора бачив своїх хлопців?

Потривожений раніше часу, сонний Ілько незадоволено лупав очима і довго не міг зрозуміти.

– Ну, Гараська, Митька Куцого бачив?

– Ну то що?

Знервований Гордій Байда не міг уже володіти собою і підвищив голос:

– Я тебе питаю – бачив?

З хатини визирнула злякана Харита.

– Я сама, я сама. Вставай, синку.

– Ну бачив! – обізвався Ілько.