Розділ «Облога ночі Роман»

– Де ти дістав?

– А вбитих скільки!

Звечора Гарасько програв Ількові в карти чимало грошей, але платити йому було нічим, і враз він сказав:

– Хочеш, зараз віддам увесь свій борг?

– Давай!

Гарасько висипав йому в жменю кілька срібних, між ними була й якась каблучка. Ще й цукерок додав. У цей час, від когось відстрілюючись, просто на них вискочило з-за рогу двоє в довгих шинелях. Ілько схопився за гвинтівку й вистрелив. Один захитався і впав на дорогу, другий прожогом кинувся по завулку навтьоки.

– Бий їх, Гараську!

Але Гараська вже не було. Стрілянина довкола збільшилась, фронт ніби пересунувся у цей бік, хоч і біля майдану, навіть по другий бік бруківки, стрілянина теж не вгавала, уже навіть цокотіли кулемети.

Відставши від своїх, покинутий Гараськом, один у чужому селі серед білих, Ілько подумав, що тепер він уже загине. У нього аж похололо тіло. З відчаю він уже не додержувався обережності, а побіг просто серединою вулиці. Попереду, чути було, хтось тікав, розбризкуючи болото. Він, не зупиняючись, вистрелив навздогін. У самому пострілі, у звукові пострілу, у спалахові вогню, після якого він уже довкола нічого не бачив, було щось підбадьорююче, щось схоже на крик, яким діти намагаються відігнати від себе страх, тому Ілько, поклавши раз палець на курок, уже не міг його зняти, аж доки не вистріляв усіх патронів.

Оглушений і засліплений своїми ж пострілами, Ілько вже не чув, чи бігли ще солдати поперед нього, чи ні, не бачив – дорогою він біжить чи вже полем. Зупинився, тільки почувши своє ім'я.

– Сюди, Ільку! Це ти такого тарараму наробив?

Перед ним стояв батько.

– Герой який! Не знаєш, що так можна було і в руки їм попастись. У бою треба увесь час товаришів з очей не спускати.

Ілько не обмовився жодним словом, чому він відстав, тільки спитав:

– А Гараська нема?

– З Безуглим ходив. З ним і повернеться.

Напасти на Юр'ївку партизанів примусила нестача провізії, а головним чином набоїв для гвинтівок. Розвідка вивідала, де були склади. На них і мусив напасти Безуглий зі своєю групою партизанів, а Байда з іншими – відтягти увагу ворога до майдану. Вони вели вогонь, аж доки зв'язківець доповів, що Безуглий уже здобув і борошна, і консервів, і набоїв.

Тепер Байда, прикриваючи Безуглого, чекав, доки партизани з провізією відійдуть якомога далі. Нарешті прибіг другий зв'язківець.

– Товаришу командир, – викрикнув він голосніше, ніж треба, – Безуглого вбито!

– Що ти сказав? – навіть не повірив Байда. – Може, тільки поранило?