Розділ «Облога ночі Роман»

На майдані заходив вечір. Попід шахтними будівлями стояли черідкою підводи. Коні з розпущеними на хомутах супонями й послабленими черезсідельниками все-таки залишалися запряженими, готовими кожну хвилину винести загін із села і глухими дорогами перекинути його куди завгодно. Щойно скінчився мітинг, і люди від трьох ящиків, з яких промовляв Гриць Духота, гомінкими потоками розтікалися в різні кінці. Купками, оточені рубанівцями, ходили партизани. Окремо стояв гурт жінок; серед них про щось запально говорила молода дівчина з круглими сірими очима. Микита зупинився й собі. Дівчата дивилися на неї заздрими очима; жінки слухали поблажливо, а то й скептично:

– Хіба це бабська справа?

– А як баба, так не може бути й командиром? Товариш Ленін сказав, що і куховарка мусить уміти правити державою.

– То ж, може, коли куховарка письменна, а в нас і чоловіки тільки хрестики ставлять на списках.

– Панам з хрестиками легше жилося, а радянська влада в хрестики не вірить, хоче, щоб усі були письменні.

Дівчина з сірими очима розчервонілася. Вона ще, мабуть, не звикла до таких виступів і не знала, що б ще сказати такого, щоб викликати в жінок інтерес до розмови. Одкатниця Орина, відчуваючи в ній товаришку, щоб допомогти, намагалася перевести балачки на хатні справи, більш зрозумілі, але Палажка, що торгувала насінням, покриваючи всіх своїм хрипким, схожим на звук розбитого горщика голосом, єхидно запитала:

– А ти, дівонько, як – полковником чи під полковником працюєш?

– Я на шахті працюю, лампівницею, – щиро відповіла дівчина, але, почувши загальний регіт, зметикувала й почервоніла.

Безногому Микиті після Палажчиної репліки рубанівські жінки – серед них була і його Фійона – видалися тупими й затурканими. Чимсь новим, свіжим, весняним повіяло від цієї незнайомої дівчини, хоч і була вона у звичайній стьобаній ватянці. З таким настроєм він пошкандибав додому готуватися до розвідки. Розвідає до ниточки, потім прийде до Байди і скаже: «Як хочеш, товаришу Байда, а я з твого загону вже додому не піду. Тоска мене душить, як придивлюся сам до себе. Для чого ми живемо? Аби тільки дотягти до ями. А що потім скажуть про нас діти, онуки? Який приклад для них буде? Палажка чи я? Ні, не годиться наша жизнь. Ти правильно, Байда, кажеш. Про нову жизнь усім треба думати».

У бік Ясинуватої небо палахкотіло полисками пожеж, і грім артилерії потрясав вечірню тишу. Від станції Рутченково долітали рідкі постріли з гвинтівок. Тепер стрілянину Микита уже сприймав не як переляканий обиватель, а як учасник цього бою. Зараз він витягне з-під порога свій куцак і розрядить його не на вітер, а в голову справжнього ворога.

Певний, що в його хаті, мабуть, повно диму від махорки, він, наперед зморщившись, переступив поріг. Але в кімнаті був тільки один хлопець. Поклавши засмагле обличчя з русявим пушком собі на зігнуту руку, він розмірено дихав. По другий бік столу, туго натягши на колінця сорочечки, сиділи разком замурзані, золотушні Микитині діти. Вони йому й розповіли, що «чужого дядю» звати Ілько і що він показував їм німецьку гвинтівку.

– Ільку, чуєш, товаришу Ільку, чого ж ти не лягаєш на лаву? – гукнув Микита, торкаючи хлопця за рукав.

Але Ількові, певно, вже щось снилось, він чомусь посміхався й солодко плямкав губами. До хати зайшов Гарасько, і Ілько прокинувся. Безногий чоловік, якого він бачив уперше, підмощував йому під голову подушку, а біля порога стояв Гарасько і кивав головою до дверей. Зваливши на долижу подушку, Ілько, з перележаною щокою, з червоними очима, весь в'ялий, підвівся, потягся і сердитий пішов за Гараськом. Поглядаючи скоса на господаря, що порався вже біля порога, Гарасько щось прошепотів Ількові на вухо, і в того вже жвавіше запрацювали ноги.

Коли Микита зі своїм куцаком збирався вже виходити, щоб їхати в розвідку, до хати забіг Василь Моренко:

– Де ваші постояльці?

– Це ти про Ілька? А другого я й не знаю.

– Нема?

– Уже з годину як вийшли кудись.

Старший розвідник сердито зашкріб під шапкою і вилаявся.

– Хіба що?