Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

– Ти й цього не знаєш? Погоничі волів. Будемо чумаками. Славне життя… Ні тобі управителів, ні тобі старостів та бурмістрів… Вольнії, як птахи. Воли йдуть, сонечко сяє…

Воли йдуть, сонечко сяє. І я йду поруч мажі, то моє батожилно стримить з воза, то на нього навішена моя шапка. То мої дві пари волів. Чи то пак не мої, а Котові. Але поки що правую ними я. І вже знаю, що мої воли карасі та димки, а Милині – калини та линки. І вже знаю, що карасі – піристі, димки – темно-коричневі, калини – червоні, линки – світло-руді. А ще є у валці ляшки – білі, з жовтими плямами, половії – сіре з жовтим, мазії – темно-сірі, солов'ї – сірі, а ще є козії – ті, в яких роги розлогі, гостряками вбоки, космини – один ріг в один бік, другий – в інший, орли – роги вгору, турки мають роги розложисті, у шуляків роги нахилені донизу, шуті – зовсім безрогі, каплуни – воли хитрющі, і ще безліч назв за мастю, норовом, ходою, силою.

У мене дві пари волів, у Милі – чотири. Господар взагалі не хотів давати мені воли, його вмовив Миля, пообіцявши на перших порах допомагати мені. Він і справді допомагав, бо хоч я – хазяйський син, але полишив свій господарський двір ще дитиною й тільки влітку, та й то не завжди, навідувався туди. А воли чумацькії великі, як гори, дужі-предужі, є такі, що везуть по п'ятдесят пудів поклажі, а є й по дев'яносто, і є серед них кислиці – неслухняні, навіжені, ти до нього «ший-ший-ший», а він, замість вкласти голову в ярмо, крутить нею, неначе циган коробкою. А ще ж треба їх уночі пасти, в пастухи, чи, як кажуть чумаки, на вартівню, призначають по черзі всіх, по двоє чи по троє, вдень ті чумаки хропуть на возах, за їхніми волами наглядають інші. У валці п'ятдесят, а то й більше маж. У нашій – п'ятдесят і п'ять. Славно живуть чумаки Та ще коли хороше товариство, та ще коли мудрий ватаг, який добре знає дорогу, гарний господар, він і порядкує, й судить, і мирить усіх у дорозі, у нього на грудях гаман з пропускною грамотою, або з ярликом, якщо валка, як оце наша, йде в Крим по сіль. Вирушають чумаки здосвітку, легко, без скрипу – щедро мазані – котяться вози, сяє. Боже сонечко, в золотій високості заливається жайвір, чумаки йдуть гуртами, розмовляють, тільки ватаг пильнує дороги, я лежу в мажі. Читаю Тіта Лівія, якого купив у Комишні за півталяра. А сонечко вже підбилося до полудня, притомилися воли, пора варити кашу. Стаємо десь за селом, на громадському пастівникові або біля зимівника Сидні-зимівничани люди привітні, голодні на новини, вони, до того ж, майже всі й шинкарі. Якщо немає поблизу зимівника, стаємо в балці. Дістаємо з мажі тріски, запасець дров – він має бути в чумака обов'язково, а також триніг, казан – всі мають роботу. Одні розпрягають воли, інші змивають пшоно, розводять багаття Перепочиваємо три-чотири години, воли пасуться, чумаки сплять під возами або в тіні степової грушки. Далі ще один перепочинок, і вже ватаг зорить по сторонах – де ставати на ночівлю. Здебільшого він наперед намічає ті місця – щоб були вода та паша волам.

Дощі йшли всю весну, й трави стояли в людський зріст. Увечері чумаки варять галушки, гречані або житні. Булькотить у казанку вода, сонце тоне у високих ковилах, деркач дере в долинці сухе лико, й водяний бугай бугикає, відлякує простудженим басюрою некмітливих ворогів, а вже під одним возом обізвалася сопілка, а під другим – кобза. Серед чумаків чимало мастаків грати на кобзі, вони й мене приохотили, а що всі визнали, що кращого голосу, як у мене, ні в кого немає, то найчастіше припрошували до кобзи мене. І я обзвичаївся, й степ полонив мою душу, і я співав без угаву, неначе той птах. Вже не соромився, вже не боявся клинів, виспівував своє горе, свою недолю й недолю всіх інших козаків та чумаків:

«Ой чумаче, чумаче,

Чом не сієш, не ореш?

Чом не сієш, не ореш,

І не рано з Криму йдеш?

Чом не рано з Криму йдеш

І чумаків не ведеш?»

«Ой, одного немає

Товариша вірного.

Товариша вірного,

Брата мого рідного.

Остався він у Криму

Сіль важити на вагу.

Варіть, хлопці, чабака,

Да й пом'янем чумака».

Мені самому найдужче подобалися пісні, в яких чумацька доля-недоля перепліталася з любов'ю. Особливо ось ця:

Думав я женитися, а тепер не буду.