Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

– Під Азовом. Тоді багато полків українських ходили туди.

– Це правда, – підтвердили з гурту. – Яків Лихолап ходив, а Хоботня не вернувся… З якого ти полку?

– Прилуцького. – Далі Миля почав розповідати, де стояв під Азовом Прилуцький полк, і де Ніжинський, і як вони наступали, і як він, Миля, потрапив у полон. Пилип бачив, що своєю розповіддю укріплює в вірі те, що сказав я, проте не намагався розжалобити бортників. І нічого не сказав про свої картки до царської канцелярії, мабуть, вважав, що йому не повірять чи просто боявся зачіпати царське імення, за що міг поплатитися потім. Пізніше я замислювався над цим не раз.

Вітер надії тепер віяв у його бік. Козаки вже не стояли сірими стовпцями, а заворушилися, загомоніли. Найдовше опиралися пограбовані бортники, але й вони примирилися, поклавши продати Дудину коняку з возом та поділити поміж собою гроші.

Староста ще раз обвів поглядом юрбу і сказав двом десяцьким:

– Дати обом – Милі та Дуді – по тридцять київ і відпустити. Якщо ж хтось із них упіймається ще раз, висітиме на оцій гілляці, – вказав пальцем на товсту гілляку, на якій гадюкою провис мотузок.

По одному, по двоє люди йшли до села. Вони гомоніли, посміхалися, розмовляли з Милею та Дудою, немовби нічого й не сталося. Здавалося, це були зовсім інші люди, всі вони були надзвичайно раді такому кінцеві справи.

І я подумав, що наодинці люди є люди, в гурті ж, у військових лавах вони – юрба, сліпа й безглузда сила. Їм не треба збиратися в натовп, бо він вирішує не розумом, а ярістю, миттєвим спалахом, і той спалах легко збудити та спрямувати в будь-який бік. Чим од віку користуються всілякі пройдисвіти та авантюрники. Скільки то люду погинуло в тих товпах і лавах, скільки їх втрамбовували дороги у ватагах розбійників, всіляких крутіїв, лихих отаманців… На землі є один праведний гнів, одна праведна лава – та, що стає на захист вітчизни.

Я наледве підвівся з колін, насилу додибав до села – так мене стермосовала лиха подія, вичавила силу з тіла та серця, оповила думки в холодну липку павутину. Ноги мені тремтіли й підгиналися, в голові гуло, її ломило від болю. Мені хотілося піти пріч з цього села, піти світ за очі, туди, де немає кривди, захланності, бідності, де за тобою не стежать недовірливі недобрі очі, де ніщо не стискає твою душу й не гнітить думку – де немає лихих людей, а значить, і лихих вчинків, де люди добрі, спочутливі й тихі, як ангели. Проте я розумію, що такого місця на землі немає, – он Миля побував по всіх світах і скрізь попадав у приневолю; треба якось призвичаюватися до цих людей, до цього світу, й або примиритися з ним та наперед погодитися на підданство усим сильним і всім його добрим і недобрим законам, або відточувати пазурі. Пазурів, на жаль, у мене не було. Лишалося одне – ні в що не втручатися, обминати всі небезпеки і всі принади.

Отож якби я ще того дня полишив Носачівку й занурив свої босі ноги в порохню Чемерського шляху, як намічав раніше, уникнув би ще одного великого сум'яття душі та випробування духу. Але я залишився.

У наступні дні я намагався зцілитися, полікувати потовчену душу, я не міг знайти рівноваги, бо й не знав, жертвою чиєї несправедливості став. Несправедливі жителі цього містечка чи несправедливий Миля, а може, і вони й він, а може, ніхто… Пробивалася нагору думка – несправедливість десь глибше, далі, – думка небезпечна, вона може потягнути інші думки, привести до сумнівів – на щастя не пробилася. На роботі не надривався, – несподівано заробив гріш, воістину, трагічне й смішне ходять поруч: багата вдова, підпанія, замовила мені супліку на свою сусідку ще й просила, щоб написав проникливо та тримав усе в таємниці. Вийшло ж так, що сама того листа й надиктувала, й була вельми вдоволена, а вважала, що склав його я.

Супліка була така: «…своїми паскудними губами шемряла, буцім я – жінка легковажної поведінки, нецнота, насправді ж вона хльорка й потіпаха, з проїжджими московськими офіцерами витолочила увесь вишняк за хатою. А мене сукою старою називала, дулі сукала і з великою фантазією та хуками пішла з мого двору, за одне те, мій ясновельможний милостивий пане, заслужила вона канчуків по срамному місцю, а також заслужила секвестру. Презентуйте її, кривозаду, до суду, а я за Ваше щасливе панство вік буду Бога молити і в боргу перед Вами не залишуся, коб же тільки та псяюха понесла кару заслужену».

Світе мій, світе, чого в тобі тільки немає, хто лишень і чого в тебе не просить! Один – миску пшона, нагодувати голодних дітей, інший – золотих дукатів, третій – доточити хоч день до сточеного хворобою життя, четвертий – погибелі сусідові, п'ятий молить о спасінні від зашморгу, шостий сам сукає мотуз на ближнього. А чого прошу я? Не знаю. Мудрості, спокою? Неправда. Тобто не все правда. Ось же отримав за чорні «хуки» гріш… А чи правий він? Неясні бажання тривожать мене. А іноді навпаки, з жахом відчуваю, що хочеться, хочеться й мені, попри все моє горе, попри всі обіцянки, вгризтися зубами в м'якуш сього світу, щоб він аж зашкварчав, щось робити, чогось домагатися, когось перемагати. Я почуваю своє здорове тіло, – я не вельми дужий, скоріше кволий, – але ніякі хвороби не змагають мене. Я знаю про принади світу, вони спокушають, і іноді стає образливо – піти й не відчути їх, це гірко, а обміняти на них душу страшно. Я таки триматиму її в чистоті та недоторканості, я побачу все, осягну розумом і серцем й ні в що не втручатимуся, не обагрю душу нічиєю кров'ю, жодною краплиною, не потрушу її попелом чужого горя!

А життя мовби сміялося наді мною, брало, неначе забавку, в свій полон. На місце померлого носачівського сотника козаки вирішили обрати нового за козацькою регулою – достойного, доброчинного, сміливого. Таким усі вважали сотенного осавула Солонця. В п'ятницю й покрили його сотенним прапором і послали двох виборних до Скоропадського, аби ствердив те обрання козацькою печаткою. А в неділю з Глухова в супроводі двох козаків та московського ундера прибув осавул і в трьох місцях, тричі, вичитав новий царський указ, малозрозумілий, та ще й по московському писаний, та ще й читав погано, одначе козаки втямили, що тим указом велено «полковников и сотников не вибирать, а назначать». Той указ упав на козачі голови, як вітер на діброву. Козаки захвилювалися, почали збиратися в гурти, посунули до сотенної канцелярії, вимагаючи, аби Солонець скорше приймав справи. А приїжджі вже вели свого фамільянта – сотенного хорунжого Хоменка з Гадяча. Солонець – богатирської статури, повновидий, поважний, статечний козак, знаний носачівцями оддавна в бою і за плугом, і рід його їм увесь знаний. Невеличкий, приземкуватий, з круглою, як недозрілий кавунець, головою, з метушливими очицями, які, здавалося, ось-ось кудись утечуть, Хоменко не сподобався їм уже одним своїм виглядом, а ще ж – чужа-чужаниця…

– Воліємо свого, ми його знаємо! – гукали козаки.

– Він до людей уважливий.

– Хоробрий козак, достойний.

І посунули сині жупани вперед і вкрили Солонця шапками, й хтось уже виніс сотенну короговку, й вона затріпотіла на вітрі. Він хотів вручити короговку Солонцю, але приїжджий з Глухова осавул підняв над головою царський універсал і гукнув щосили:

– Проти закону! Проти царського закону!

Солонець короговку не взяв і звелів писати листи – до полковника та гетьмана в Глухів. Лист до полковника повезло шість козаків, лист у Глухів – чотири. Всього цього я не бачив, про це мені розповіли. А все, що вчинилося далі, відбувалося на моїх очах.