Розділ «Частина III Ой не пугай, пугаченьку»

На свою супліку носачівці отримали відмову, і тепер до Носачівки приїхав полковий осавул з полковими писарем та хорунжим, на дзвіниці церкви вдарили склик, козаки почали збиратися на майдан. Майдан у Носачівці широкий, посеред шляху з Києва на Ніжин, з одного його краю – стара дерев'яна церква (нова, кам'яна – за греблею, одначе люди оддавали перевагу старій), з другого – сотенна канцелярія, ще далі – кілька крамниць та рундуків, пивниця, за крамницями та рундуками – базар. Козаки товпилися біля управи, прийшло (з цікавості) й чимало посполитих, на одному з рундуків чорним табунцем з'юрмилися євреї-крамарі. Та ж таки цікавість попхала на майдан і мене. Пропхався аж під ґанок канцелярії, на праву руку. Люди напирали, я ухопився за дерев'яний стовп, який підпирав дашок ґанку, щоб мене не затоптали.

Тепер бачив натовп і, коли повертав голову, тих, які стояли на ґанку, – полкових осавула, писаря, хорунжого, Хоменка, а також, носачівського сотенного писаря та хорунжого, Солонця не було, він, як я зрозумів з розмов, лишився вдома, на що деякі козаки нарікали. Полковий осавул бликнув на натовп з-під острішкуватих брів гострими очима – у тому позирку – погроза й притамований страх – і звелів писарю читати царський указ, той самий, яким заборонялося обирати старшин. Сам же взяв у хорунжого короговку й тримав напоготові, аби оддати її Хоменку.

Писар ще не дочитав указу, він затнувся, зашпортнувся на якомусь слові, відшукував його пальцем, і тоді з натовпу пролунало:

– Бридня!

– Що бридня? – подався вперед осавул.

– Все бридня. Ти приїхав зламати наш закон, а нас живих оддати в оренду оцьому недомірку. Це – живодер. Ми вже знаємо. Отакий зашмарканий, і живодер.

– Та ви… Та я… – бризнув слиною осавул. – Я вас у ріг баранячий… У секвестр!

– Нас – у секвестр!

Натовп сколихнувся і враз перетворився в живий вир. Неначе буря пролетіла по ньому, й були це вже не ті люди, які стояли щойно, а зовсім інші. Одмінилися обличчя, голоси, порозправлялися плечі. Я теж відчув дивну тривогу та дивне піднесення, одначе намагався погасити їх: я тут чужий, мені немає ніякого діла до того, що відбувається на цьому майдані. Стояв тихо, осягав усе вповні. І дивувався. Люди сподівалися справедливого рішення, але хіба вони не розуміли, що його не може бути, що веління впало зверху, од самого царя. Так, вони про те просто не думали, не мислили в той бік, – яка то сила цар і що він може зробити. Який він грізний, жорстокий і нещадний, знали всі, про це шепотілися за ятками на базарі, оглядаючись по сторонах, гомоніли в шинку. Цар видушив батуринців, знищив Запорожжя, тисячами гнав люд на криваві війни… Я про царя не склав уповні власної думки, чимось він мені подобався, чимось не подобався, але боятися я його боявся. Мали б розуміти це і носачівці.

Але цар був десь дуже далеко, а несправедливість – тут, у них.

Увесь час думав: ненавидіти царя чи ні? Він перекаламутив моє життя, забрав у мене найдорожче. Але ж він не знав мене, вчинив так з якихось своїх причин. Я то ненавидів його, то знаходив йому якесь виправдання, я багато читав про королів, імператорів, їхня воля – висока, продиктована чинниками, незрозумілими простим людям. І хоч вже не міг думати про царя, як думав раніше, коли навчав мене Феофан Прокопович, особистого ворога в ньому не бачив. До того ж: будь-яка влада – від Бога, опиратися владі – опиратися Богові, це непростимий гріх, за це на тому світі чекає кара.

Я ж подумав, що ці дві сили зовсім різні й нерівні, навіть хотів сказати про це, але розумів, що мене ніхто не послухає, та й не моє це діло. Вони ось тут, під захистом оцих стріх, тополь, оцієї церкви мають себе за поважну силу, а чи й просто не думають про те, вони бачать неправду й не можуть з нею примиритися.

Люди вже не гомоніли, а кричали, підносили кулаки; роздратування, злість все дужче й дужче опановували ними. Так опановує тривога зграєю граків на деревах, якщо десь унизу, в чагарях появиться кіт або пес. До того ж давно не було дощів, дві пожежі за тиждень, бортний злодій, медяна десятина, а тепер їм ще нав'язують чужого недоброго чоловіка в сотники. З ним їм жити, з ним іти на війну!

У цей час осавул хотів передати короговку Хоменку, той уже простягнув руку, але натовп витиснув з себе кілька чоловік аж на ґанок, вони опинилися поміж осавулом і Хоменком. І вже чиясь рука вихопила в писаря царський указ і жбурнула під ноги, й загупотіли важкі чоботиська, втоптуючи грізне цареве послання в порох, й хтось вже тягнув до себе короговку, а осавул її не віддавав. Я злякався. Тепер уже бачив не сотню облич, а одне, спотворене гримасою гніву, з великими, вибалушеними очима, темною діркою рота, з якої вилітали погрози, прокляття, свист. Це було безстрашне обличчя, яке не знає спину. Натовп не може, не вміє розмірковувати, він живе пристрастями, а не розумом (в кожного ще й своє горе, своя кривда, своя озлобленість, вони долучаються до кривди спільної), в ньому є кілька призвідців, людей дужих, безстрашних, хоч буває й навпаки: люди нервові, слабкодухі, зі знесеними гнівом на коротку мить угору душами зварйовують усіх. І тоді стається вибух. Це схоже на початок льодолому на річці. Все мовби ще стоїть непорушно, і враз зводяться сторч крижини, й чути тріск, і небезпечні тріщини-щілини зміять по кризі. Те я спостерігав не раз на Десні та Дніпрі, й сам одного разу опинився посеред такого пекла. Розбурханий натовп – це не сто чи скільки там душ, це одна душа, найвищі звитяга та гнів однієї душі стають звитягою та гнівом усіх. І знову я подумав; знають вони чи не знають, що цей указ писаний на всі полки й сотні, а не тільки на них, знають, що буде потому?

Короговку вирвали, й два чоловіки понесли її в церкву, полковий осавул був притиснений до стіни, стояв білий, як полотно. Хоменко шаснув попід руками козаків до судовні й виліз через вікно та подався городами. А тим часом кілька чоловік привели попід руки Солонця. Він, либонь, хоч і вдавав, що його ведуть силоміць, готувався до цього – ніс під пахвою загорнуту в рушник паляницю. Козаки, що стовпилися на ґанку, розступилися, деякі посходили на землю, й Солонець підійшов до полкового осавула. Але той крутнувся на закаблуках, аж майнули в повітрі вуса, й пішов до судовні. У дверях на мить затримався, показав кулака й зник. Солонець зам'явся, потиснув плечима й пішов за ним.

Натовп знову завихрив, знову сині жупани натиснули на ґанок. Я вхопився міцніше, аби мене не скинули й не затоптали. Я не пройнявся палом натовпу, був чужаком, стороннім і судив збоку – тверезо та ясно. Знав напевно, що ці люди не викричать нічого, окрім біди. Не знаю, звідки в мені взялося таке розуміння – з прочитаних книжок, з того, що жив у великому місті, де міцна влада, й бачив, чим закінчується будь-який непослух, пам'ятав, як шмагали різками здоровенних, як бугаї, філософів і богословів, котрі позбиткувалися над крамарями, найдужче ж пам'ятав Пітер і страшні кари, від яких конали найвищі урядовці царства. Поки що тільки сказано гострі слова. Але з слів усе починається. Спочатку було слово. В цьому випадку – царське слово, яке втоптане в глей яловими чобітьми. Що ж буде далі? Цар не подарує їм цього, він не звик, щоб його слова втоптували в багно, за його наказом стинають голови тисячам ні в чому неповинних людей. А може, їх і справді потрібно втоптати в багно? Я злякався цієї думки. Я звик коритися великим і малим можновладцям, ніколи не помишляв про будь-який спротив, то більше цареві. Попи читають за його здравіє молитви й закликають молитися за нього нас, бо цар – Божий помазаник, намісник Господа на землі. Він там, над усіма, донедавна я не задумувався над його діяннями, вони взагалі були далеко від мого житейського поля…

Одначе й сумніви вже почали проростати в серці. Цар – над нами? А може, це й не зовсім так, бо над нами – гетьман, наші суди, вітці церкви, їхню волю ми виконуємо, їхні веління сповняємо. Ми жили без царя, жили своїми законами… Саме через те й звар'ювалися ці люди, що знехтувано їхнє право. Вони хочуть обрати собі в сотники чоловіка, якого знають, так вони обирали завжди, і їм було добре. Вони мали таке право – обирати. Від кого те право? Від інших державців, від дідів-прадідів?… Тоді воно теж Боже. Та якщо ще на користь людям… Я знову злякався, й заморочився, й принишк, і принишкла моя думка. Отак і висів на поручнях ґанку – довгоногий, довготелесий, худий, ще й вуха трохи відстовбурчені, й чуб вибився з-під сірої шапки двома хвильками (бачив своє обличчя в круглій шибі вікна, вправленого в олово, й здавалося воно мовби іконою, я аж стенувся від тої святотатної думки).

Солонець вернувся, полковий осавул його не прийняв, святого хліба не взяв. Він навіть прочинив вікно й погрозив пальцем, одначе одразу й зачинив, бо на майдані затюкали, засвистіли. Хряпнула в шибу кинута кимось грудка, скло розкололося, але не висипалося.

Якийсь козак підняв угору волосаті руки, – рукава кунтуша і сорочки закотилися, – зсукав дві загогулисті дулі й тицьнув у шибу. Там мовчали. Либонь, осавул злякався.

– Писати до полковника супліку! – гукало кілька чоловік. – І послати з нею найзначніших… Нехай вволить нашу волю.