Розділ «Частина І Гетьманівна»

Я бачив, як заграли на обличчі Полуботка жовна, але він відказав спокійно й тихо, так, що його ледве розчули:

– Неправда. Я такого інвентаря не давав і дати не міг. По всіх моїх селах люди платять лише осенщину, від двадцяти копійок до двох карбованців, й не платять на жодну копійку більше. І ніхто ніколи в нашій стороні таких поборів не бачив, і на те є універсал гетьманський.

Полуницький заперечував, хапався за кишеню, буцімто там лежить отой «інвентар», але так його й не показав.

Суд виніс ухвалу: вимишлені паном Полуницьким «побори знищити, з підтвердженням, щоби по старих звичаях, як усі колишні державці села, так і він, п. Полуницький, в одбиранні годового восени од жителів датку вдовольнявся й не вимишляв ніяких нових поборів, відносився до своїх підданих лагідно, як належить державцю».

Либонь, Полуницький не сподівався такого рішення, бо враз поблід, смикнув себе за вуса й закричав:

– Вони Орлика мазепинського віншують величними словами…

Пан Полуницький, як сказав війт Федір Лопата, «випав з воза й горнув на власних селян колоддя».

Селянин, що стояв попереду інших, мовив з гідністю:

– Ми згадували Орлика не як мазепинського фамільянта, а як колишнього державцю села, який не брав з нас навіть осенщини.

– Таки ж згадували! – гукнув Полуницький.

– І не сором тобі, – сказав Полуботок і підвівся. На тому скінчився суд.

Полуницький написав у Пітер картку, що Полуботок з домишлянськими селянами вкупі славлять Орлика й плекають надії на його повернення, що тільки минулого місяця Полуботків посланець бачився з Орликом біля Кальміуса. В те не повірили в Сенаті навіть найбільші незичливці України. Відчайдушний, запеклий Мазепин генеральний писар, який по смерті Мазепи прийняв з козацьких рук булаву, в той час перебував у далекому шведському містечку Крістіанштадті у ветхому будиночку на три кімнати, там же тулилися його родина і весь його почт. Так швидко сягнути звідти на Україну він не міг, і картку Полуницького просто викинули.

Варто сказати, що, на відміну від багатьох інших урядових людей, Полуботок засідати в суді не любив. Найчастіше, коли йшлося про речі дрібні, очевидні, він казав позивачеві та одвітнику:

«Годіться! Нема вам за що сутяжнитись. Звели бучу за онучу. Не сором вам».

А бувало й так: «Кладіть заруку, а то барбарою висвячу, приведу до розуму. Ходіть у шинок і випийте мирову».

Вельми часто позивачі слухалися тієї поради.

Іноді справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишлянськім позові прийшло до нього два куми – Яремій та Ярема, вони випивали в шинку, і Ярема, не певний себе, віддав Яремієві на ніч на збереження гроші. Коли ж уранці, похмелившись, Ярема зажадав своєї калитки, Яремій мовив: «Вперше чую про неї».

Полуботок довго мовчав, а тоді запитав кумів:

– Хто звечора платив за горілку?

Обоє відказали: Ярема.