Розділ «Частина І Гетьманівна»

Напочатку я не був обтяжений роботою, та й не знав до ладу, які мої обов'язки. Жив у садибі пана полковника, що над Стрижнем, за Гнойовою греблею. У місті в Полуботка була також садиба біля семінарії, власне, не садиба, лише невеликий цегляний дім. У ньому він майже не мешкав, тільки іноді залишався на ніч, якщо рано-вранці на нього чекала нагальна справа. Сам він і обидва його сини жили у великій просторій садибі, котра містилася на згірку над Стрижнем, річечкою, яка впадає в Десну. Кажуть, колись то була чимала річка, вона бере свій початок верст за тридцять від Чернігова в дивовижних і диких болотах Замглаю, пізніше я їздив туди полювати з полковником; таких боліт, либонь, немає більше ніде в світі, чарівних і водночас похмурих, оступлених віковими лісами.

Обидва одружені сини жили у флігелях (часом надовго виїздили в інші батьківські маєтки), полковник з дружиною та наймолодшою дочкою – в просторому, на два ґанки, з літніми покоями над заднім ґанком будинку з цегляними упорами, які випиналися далеко вперед, з невеликими, що в них були вправлені круглі шибки, вікнами, котрі вгорі вивершувалися овальними олов'яними дугами. В будинку – кілька світлиць та кілька кімнат, у яких столи застелені килимами, здебільшого пістрявими, а лавки та стільці оббиті сукном – голубим, червоним, синім, ще й майже в кожній кімнаті – шкіряне крісло, в кожній світлиці – ікони, мальовані на дереві, блясі або полотні, в горниці їх аж кілька десятків, у кіоті – й завіски на дверях сукняні, й дзиґарі настінні, й дзеркала великі та малі в позолочених рамах; висіло там також кілька портретів Леонтія Полуботка та самого господаря, а в світлиці, у якій приймав гостей, – герб роду – пронизане двома стрілами, серце та хрест над ним.

У найбільшій світлиці над вікнами вигравали ліпні коні й висіла зброя та крила орлів, упольованих самим полковником, в ній стояла кахельна піч (на кахлях павичі, які щось клюють, коні, татари, жінка з голубом, медвідь з вуликом, гармати, всілякі чудовиська, я любив роздивлятися ті кахлі); в світлиці стояли великий липовий стіл, стільці з вузькими різьбленими спинками, окована срібними штабами скриня та маленький горіховий столик, за яким любив посидіти в самотині полковник. Полкові папери він розглядав за круглим липовим столом, за горіховим столиком вписував щось до одного з трьох товстих жовтих зшитків, які тримав у скрині.

Тоді на його обличчі, яке чомусь завжди було зажуреним, залягала задума не мрійлива, а прониклива. У полковника були особливі очі, в них світився ясний, одначе суворий вогник, а над очима – круто, вгору – зломлені брови; ніс великий, донизу, котрий, проте, не псував обличчя. Якщо кажуть, що є вольові обличчя, то саме таким було Полуботкове, велике, ніби різане різцем, смагляве, чепурне. Особливої чепурності додавали охайно підголені вуса та чуб, густий, тугою хвилею, підстрижений не по-козацькому, а як стрижуться деякі іноземці. Отак і сидів він, великий, важкий, розстібнувши зеленого кунтуша, і або дивився в зшиток, або невідь куди, за вікно. Отакі великі тілом люди здебільшого дуже неквапливі, несуєтні й таять на мислі таку ж неквапливу, але певну думку.

Деякий час я вважав, що пан полковник вичитує з паперів свій родовід або ж веде записи майнових справ, і був вельми здивований, коли випадково довідався, що то зшитки з віршами, власними й чужими, з тих, які йому сподобалися, а також «Кроничка» – хроніка подій, яку вів власноручно. Про власні вірші не говорив нікому, нікому їх не читав. Родоводу ж він не вів, та й, либонь, не просто було видивитися його в глибинах років; по тих буревіях, які крутило на Україні, присипало не лише окремі роди, а й полки, цілі краї. Коріння славетних українських родів рубали вороги, рубали жорстоко й безжально, віття і листя спалювали. Я сам гортав міські книги, то в тій, то в іншій спливало лицарське, козацьке ім'я Полуботків. Так у актовій книзі за 1619 рік лишився запис про те, що Ярема Полуботок, якого ляхи марно намагалися привести до своєї віри, отримав від чернігівського воєводи Салтикова дозвіл ловити в озері рибу та бити в пущі звіра – «свободи на двадцять літ», а в акті за 1637 рік записано, що той же Ярема, райця чернігівський, «продав частину свого шлика на річці Стрижень під Черніговом Тишку Климовичу». З тих же книг довідуємось, що в 1668 році проживав у Чернігові Левон Артемович Полуботок і що Полуботки володіли сільцем Полуботками під Черніговом, котрого позбулися ще за Хмельниччини. Хто з тодішніх Полуботків зацілів по Хмельниччині, хто погинув – се невідомо. В ті лихолітні роки тисячі й тисячі козацьких голів падали в ковилу та пирії, якими поросли українські поля. Пронизані з усіх чотирьох сторін колючими вітрами, українські степи стали місцем бойовищ численних ворожих армій, кожна ворожа сила випихала поперед себе для прикриття якогось українського отамана чи отаманця, обіцяючи утвердити його гетьманом на цій землі, а український нарід зробити вільним та щасливим.

Насправді ж усіх тих лиховісних зайд надили лише важкі українські чорноземи, їм були потрібні не українські лицарі, а українські раби, й вони без кінця толочили копитами коней цю згорьовану землю. Скільки облесних слів злетіло з чужих вуст, скільки складено обіцянок під хрестами грецьким і римським, гай-гай – все то обман і підступи. Отож, ми тільки знаємо, що немало Полуботків погинуло в кривавих січах. Вже за гетьмана Многогрішного козакував у Чернігівському полку сотник Артем Полуботок, а його син Леонтій за Самойловича досяг переяславського полковництва, а далі уряду генерального бунчужного. Владний, сповнений гідності, військової відваги, Леонтій змусив заповажати себе не менш владного Мазепу, одначе в підозріливій голові хитрого, умудреного гетьмана раз по раз виникали думки про можливі підступи генерального хорунжого, й коли в 1691 році в Польщі було схоплено ченця Соломона, чоловіка нерозгаданого, таємничого, дивного, котрий приїхав до короля з дружніми листами, буцімто написаними Мазепою, а насправді ним самим, Соломоном, в чому й зізнався на квестії, то він сказав, що про цей його підступ знав гадяцький полковник Михайло Самойлович. Потягли на дибу Михайла Самойловича, й той під тортурами вимовив ще одне ім'я – Павла Полуботка, сина Леонтія, мовляв, той також відав про підступ Соломона, я йому відкрився. Приступили до Павла Полуботка – чому не доповів (не доніс) Мазепі? Павло Полуботок відказав: донос – не моє ремесло, одначе з Михайлового патякання таємниць не робив, запитайте хоча б Данила Апостола, полковника миргородського. Було таке, підтвердив Апостол, я сам оповістив Мазепу. Одначе оповістив Апостол, а не Полуботок!

Мазепа не прощав найменших провин. І наказав одібрати в батька та сина Полуботків уряди, маєтності, нагороди та пустити обох в світ голими й ославленими.

Одначе слава, вона завше ходить о двох ликах. Одне – сатанинське, потворне, друге – благородне, чисте, ясне. Яке воно в тієї чи тієї людини, вона може довести. Павло Полуботок довів це в тяжких походах, битвах, трудах. Доводив мовчазно, мужньо – не старшині, не Мазепі, а всім чесним людям. Щоправда, походи, в яких брав участь, здебільшого були безславні, одначе не з його, Полуботка, вини. Двічі ходив на Крим з улюбленцем цариці Софії, її коханцем Голіциним, горіли перед ними підпалені татарами степи, падали від спраги і втоми коні та люди, і тільки завдяки відвазі козаків та їхньому вмінню військо не було погромлене до кінця; схрещував широку козацьку шаблю з дзвінкими лядськими сигізмундівками, з палашами шведів, терпів голод і холод, не нарікав на долю, й врешті недовірливе Мазепине серце пом'якшало, з нього вивіялася колишня недовіра й осуга, і він призначив на місце померлого чернігівського полковника Юхима Лизогуба Павла Полуботка. Леонтія на той час уже не було на світі, він скінчив життя в бідності та неславі. Його син тоді вже зажив слави валечного, мудрого, розважливого козака. По тому, як Мазепа, перемудрувавши самого себе, не відкривши своїх замірів нікому, перейшов на сторону Карла, в Глухові зібралася на раду старшина, а також виборні від полків; маючи себе людьми вольними, деякі козаки почали гукати на гетьмана Полуботка, одначе цар Петро люто затупотів на них чоботиськами, а про Полуботка мовив: «…з нього може статися другий Мазепа». Чому так подумав – невідомо, тому, що чернігівський, полковник не вклонявся низько цареві, не злизував порох з його брудних ботфортів, тому, що його поважали козаки, а чи тому, що славився розумом та мудрістю. А яка розумна, мудра людина захоче увесь вік ходити в услузі чужоземцеві?

За велінням царя на гетьмана було обрано-призначено Івана Скоропадського, чоловіка невисоких помислів, сумирного, супокірного, серцем доброго, незлобивого. Козаки сказали спасибі й на тому. Щоправда, й Полуботка тоді цар від себе не відштовхнув, він улещав усіх, хто міг бути корисний йому в боротьбі з Карлом, якого боявся панічно. Цар видав універсали, у яких писав, що він завжди любив український народ, а проклятий Мазепа, наперекір йому, запроваджував по Україні панщину, хотів перевести в панщинників усіх українців; Петро обіцяв козакам усілякі пільги та добра, обіцяв і клявся всіма святими берегти українські давнини, поважати козацькі закони та звичаї, вовіки вічні оберігати їхні вольності. Все це – до Полтавської баталії. По тому в цареві одразу наступила одміна. Коли 17 липня 1709 року Скоропадський подав царю пункти про обіцяні пільги та вольності, вказуючи ще й на розор, якого зазнала Україна, отримав загогулисту дулю.

У тій відмові, зокрема, було зазначено, що ні в якому випадку не слід відновлювати поруйновані двори в місті Чернігові – цар про Полуботка пам'ятав, з ока його не спускав. Не погодився він також на те, щоб у походах українськими козаками командували українські старшини, хоч гетьман писав, що російські генерали українського строю не знають, мови української не розуміють, здебільшого віддають неправильні веління; не віддав Петро й «позичених» в українців для війни з Карлом гармат, заборонив зносини з запорожцями, а далі зовсім відмінив виборність старшини, посилав козаків у найтяжчі битви та на найважчі роботи, аби вигубити козацький рід.

Зрослий у країні, де ніхто, навіть перші бояри, не мав й крихти свободи, все життя мався «нижайшими рабами», Івашками та Петрушками, де увесь у сукупності народ був рабом, звик коритися цареві, боярам, навіть сільським старостам, він не міг спокійно чути таких слів, як «вольность» та «свобода»; щодалі відносив його від грізної Полтави плин часу та забувався страх, більшою ставала його нелюбов до України з її хоч і невеликими вольностями. В дні воєнних баталій зі шведами на Україні цар побачив Київ, прадавня українська столиця вразила його красою, багатством, вразила, а не зачарувала, він уже тоді поклав собі зробити все для занепаду цього міста, яке вічно буде нагадувати всім слов'янським мешканцям імперії, звідки пішли справжні русичі, хто приніс у Рязань, Москву, Твер світло розуму та вчення, зберіг його та розвинув, й вирішив утвердити всупереч цьому місту інше, своє, не шкодуючи коштів та людських життів. Найліпше зводити його на кістках тих-таки українців.

Треба було зробити все, щоб українці забули, хто вони, що виросли «в краї», «україні», тобто метрополії, що Русь була тільки Україна, Мала Росія, знову ж таки – метрополія, як Мала Греція, Малий Рим, а Велика Росія – все інше, всі інші землі – тиверці, кривичі, і навіть чудь і меря, що тоді, як слово «Україна» вже лунало широко, Московії і в помині ще не було. Водночас українцям було заборонено торувати далі свої давні торгові шляхи в Сілезію та Балтику, зокрема в Данциг та Кенігсберг, велено везти товари в Москву та Пітер, де за них давали половинну ціну, вийшов указ, який забороняв українським купцям торгувати з запорожцями, а також їздити до Чорного моря по сіль та рибу. Україна, неначе хворий чоловік, хиріла на очах. Попереду в неї були повний занепад, убогість, рабське нидіння.

До всього цього я поволі дійшов своїм розумом пізніше, зіставляючи прочитане та побачене, обмислюючи почуте від інших і від Полуботка також. А тоді мав царя за провісника Бога й молився за його здоров'я.

Полковнику на той час сповнилося п'ятдесят сім років, був він ще міцний, у розповні сили, великий, але не важкий, плечистий і дужий. Роки, як це здебільшого буває, не скували душу надмірною обережністю, страхом втратити те, що має, вдовольнитися посланим долею. Та й не про себе він дбав, не лише власними клопотами сушив голову.

У особистому житті на той час спізнав і доброго й злого. Рік тому відійшла в інші світи дружина полковника Єфимія Стратилатівна, й цієї весни він одружився вдруге на вдові бунчукового товариша Яворського Ганні Романівні. Їй тоді було років під сорок, і вона здавалася мені старою жінкою. Про покійницю Єфимію розповідали, що вона була висока, гордовита, поважна, сувора, Ганна Романівна, навпаки, добра й лагідна, й тиха, як тепле літо. Вийде з шитвом на ґанок, усміхнеться ніяково, сяде й слухає щебіт пташок (а може, й не слухає) і піде так само непомітно. Вона любила мене як сина, жаліла за сирітство, намагалася втиснути в руку, неначе маленькому, то пиріжок з капустою, то пундика, а я соромився.

Давно поодружувалися полковникові сини – Андрій та Яків, вони жили при батькові, одначе Андрій часто відлучався в село Михайлівку біля Гадяча, яке батько обіцяв лишити йому, й сам полковник кохався в тому далекому від Чернігова селі, там стояв великий двір з винокурнею та водяним млином, там тримав чимало свого добра і, якщо вдавалося, від'їздив туди на відпочинок.

Полуботок не дав синам значних маєтностей, не дав великих посагів і двом старшим дочкам, які повиходили заміж за людей незначних, маломаєтних, покійна дружина докоряла за це Полуботкові, та й інші люди подейкували про полковникову скупість, довгий час так думав і я. І вже значно пізніше перемінив свою думку. Хоч і третій, Оленці, яка незабаром віддасться за сина лубенського полковника Андрія Марковича, Якова, також посагу не дасть. То вже гетьманша Анастасы Марківна виклопотала двоє сіл в гетьмана своєму мазунцеві Якову.

Гетьманша хотіла поріднитися з Полуботками й дивилася, як здавалося їй, далеко наперед. Тієї весни пан полковник звершив кілька вигідних для себе купівель, придбав угіддя в селах Грунь, Оболоннє, Довжик, Губичі, а також у містечку Любеч. І в Довжику, і в Губичах, і в Труні, і в Оболонньому статкував давно, ті села були дані йому на ранг, одначе земля в них йому не належала; козаки господарювали самі по собі з своїми підсусідками, котрі справляли козаків на війну, селяни самі по собі, вони платили осенщину – чинш, залежно від свого статку: від двадцяти копійок до двох карбованців на рік. Звичайно, полковник, як і всі інші старшини, хотів мати якомога більше землі. Двісті дворів Оболоння платили сто двадцять шість карбованців тридцять п'ять копійок, а село Полуботки, у яких мав лише три двори, два с половиною карбованці. Одначе рік тому Полуботок купив у Полуботках в багатого козака Соливенка за чотириста золотих, себто за вісімдесят карбованців, чималий шмат поля й заселив його підсусідками. І опинилася нива селянина Родька Бовтрика посеред полковникових угідь, і торгував її Полуботок запекло, а Бовтрик не віддавав, і двічі посилав пан полковник копачів «закопати ниву» Бовтрика – обкопати канавою, а той копачів проганяв, і врешті поступився Родько, продав ниву. Вдова Стрієвська сама продала свою нивку, й спокусився на продаж Тимошенко й подався собі до полковника, а позаду біг його син Терешко та просив не продавати ниву, бо ж лишаться без землі, а він збирається женитися, хто за нього, безземельного, піде; старий же одгризався, одмахувався й казав: «Державець має право». А син відказував крізь сльози: «Після того, як продаси ниву, будеш не державцем, а злиднем».

Все це я бачив на власні очі, чув на власні вуха, бо стояв серед покосів на Полуботковому сінокосі. А сталося це так. Доки Полуботок, по тому як ми приїхали до Чернігова, був зайнятий оцим господарським клопотом, у мене також появився свій клопіт – видивлятися у вікно, коли на подвір'я вибіжать Уляся з Оленкою, та приєднатися до них. Я сподівався, що полковник і далі не завдаватиме мені ніякої служби, але він, на мій подив і розчарування, вже другого дня по приїзді сказав:

– Пора й тобі, Іване, сукать дратву.