Розділ «Частина 2. Агент»

— Я назву адресу, де переховується група. Ви сьогодні ж візьмете всіх. Не буде більше бомб, не буде вибухів. Ексів, по­грабувань теж стане менше. Люди не постраждають, Охоронне відділення врятує від вірної смерті кілька сотень жителів Києва. Уявляєте, як це розпишуть газети? Не здивуюсь, якщо вам дадуть орден, Сергію Івановичу. Власне, для цього ж ви посилали мене туди, до терористів, хіба ні?

З відповіддю Підвисоцький не квапився.

Відчуття небезпеки прокинулося всередині Полтави швидко, відразу — ось перший наслідок щоденного перебування пліч-о-пліч із вбивцями й терористами. Та зараз незрозумілу поки що, але якусь дуже реальну небезпеку почав раптом ви­промінювати сам ротмістр. Ніби відповідаючи на запитання, обережно поставлені Полтавою самому собі, жандарм стрімко підвівся зі стільця, проміряв кроками кімнату раз, потім — другий, нарешті зупинився напроти Андрія.

— Це дуже добре, Волоху, що ви наполягли на своєму. А я вас послухав — ще краще.

— Ви про що?

— Мудре рішення — доповісти лише мені, сам на сам. Недооцінив я вас, Митрофан Ілліч навіть не намагався, як бачу. Ви ж навіть самі не знаєте, що зробили сьогодні.

— Здогадуюсь. Але…

— Не треба нічого. Тут вам лишатися теж не варто. Повертайтеся назад, до групи Штерна. Гранична обережність відтепер. Навіть не питаю, де вони зараз.

— Чому?

— Не хочу спокус для себе. Завжди ж є спокуса взяти таку небезпечну бойову організацію, для кар’єри ж нічого краще й бути не може. Тільки не зараз, не тепер. І не дай Боже хтось із дуроломів Чернова дізнається! Працювати ж не завжди вміють, викажуть себе, сполохають мені здобич, гру поламають.

— Гру? Ви про що, ніяк не розберу.

— Та вам, Волоху, воно навряд чи треба розбиратися. Хоча… як подивитись. Ви ж мені цей подарунок принесли. Ви мій зв’язок із групою Штерна, причому — єдиний і тепер дуже важливий. Адже маєте нове завдання, Волоху.

— Завдання? Ви не будете заарештовувати їх усіх уже сьогодні?

Підвисоцький знову пройшовся кімнатою. Ним оволодів азарт, дивний, поки не зовсім зрозумілий Полтаві. Натомість хлопцю стала абсолютно ясною балакучість ротмістра. Напевне осяяла якась ідея, геніальна й проста водночас, і Підвисоцькому неодмінно треба нею з кимось поділитися. Проговорити її вголос. Бажано — для слухача, ідеальний випадок: вдячний слухач, котрий киватиме й не стане заперечувати й сумніватися.

— Ні, — відповів просто. — Інакше вони не втілять свій руйнівний план у життя. Бо ви праві, Волоху. Навряд чи комусь, крім такого, як наш із вами Лазар Аронович Штурман, партійне прізвисько Штерн, найближчим часом стукне в довбешку така геніальна ідея.

— Геніальна?

— Геніальна, Волоху. Ви, знову ж таки, зараз точно підмітили. Ненавидіти за подібні речі стануть не владу, не режим, не київського генерал-губернатора. Не царя, не прем’єр-міністра Столипіна Петра Аркадійовича. Зненавидять Штерна та йому подібних. Революцію, більшовиків, есерів, бунтівників — усіх, на кого можна й треба перекладати відповідальність за винесені в повітря Звіринецькі склади. Що ви з вашими так званими «коліївцями» заклали у фундамент протесту?

Полтава мовчав, досі будучи не в змозі повірити у слова жандармського ротмістра. Та, схоже, відповіді той і не чекав, говорив далі:

— Що в основі вашого протесту? Незгода з політикою пана Столипіна, її ще прийнято називати реакційною? Гаразд, нехай так. Та в кого повернеться язик звинувачувати владу в ще сильнішому затягуванні гайок, якщо все це буде виправдано боротьбою з терором і терористами? Ви не знайдете такого переконаного очкастого ліберала, не зустрінете вошивого демократишку, котрий виправдав би акцію Штерна та людські жертви! Господи, Боже ти мій! Вибух на Звіринці остаточно розв’яже владі руки! Покажіть мені того представника вищої влади, котрий від такого відмовиться?

Полтава вже зовсім перестав щось розуміти. Знову занили вражені ясна, хлопець машинально торкнувся болючого місця язиком, нарешті вичавив із себе: