Розділ «Частина 2. Агент»

— Це… оце… що таке?

— «Харьковские губернские ведомости»[56], — відповів Абрамов. У голосі звучали нотки зовсім не притаманної ані йому, ані моментові загалом обережності й делікатності. Гіршеві відразу, з ходу здалося, що він виправдовується за купу різаного паперу. До того ж акуратно складеного в пухкі й ніби для остаточного знущання заклеєні хрест-навхрест фірмовими банківськими паперовими стрічками пачки.

Так пакують справжні гроші.

— Газета, — додав Штерн, показуючи не лише Гіршеві, а й іншим прямокутний клапоть із однієї, видно, зопалу розпатраної пачки, на якому лишилася майже вся назва. — Місцевий друкований орган так називається. Виходить три рази на тиждень. Учорашній номер, до речі. Ось тут дату видно.

Лише тепер Гірш, хоч і з запізненням, відчув до густоти розпечену атмосферу. Побачив переляк на обличчі юної Лілі, котра втиснулася в куток і чиї губи тепер зовсім не нагадували рожевий бантик. Закривавлену сорочку Малюти. Й головне — Левіна: не поруч із наляканою дівчиною, яку сам же привіз із собою, а біля дверей, з револьвером в опущеній уздовж тулуба руці, той відрізав Абрамову можливий шлях до відступу. Хоча спроба втекти, якою б відчайдушною не була, все одно лишилася б марною: один проти трьох, тепер уже чотирьох — на повію ніхто тут зважати не збирався.

Становище його не найкраще, Гірш визнав це, щойно зрозумів ситуацію. Та, схоже, Абрамов тікати не думав.

— Учорашній?

— Я сказав би — свіжий. Ляльку різали та клеїли ще вчора. Фараони все знали й чекали на нас. План ексу — повністю твій, Абрамов. Ми навіть не знали, що і де буде.

— Він знав, — Абрамов кивнув на Гірша. — Дуже доречно прийшов, між іншим.

Якщо у того ворухнувся бодай невеличкий жаль, після цих слів Абрамов для піротехніка вмер навіть без наказу Штерна про ліквідацію зрадника. Гірш не сказав нічого, просто не встиг, — але його настрій відразу вловили всі, навіть Лілі. Дівчина не стрималася, зойкнула у своєму кутку, чим, сама того не розуміючи, несподівано розрядила обстановку.

— Я нічого не хотів сказати… — почав Абрамов.

— Ти вже сказав. — Штерн кинув різану газету собі під ноги, наступивши на залишки «ляльки». — Можеш говорити далі. Обґрунтуй свої слова. Доведи, що Гірш хоча б якимось боком причетний до витоку інформації, провокації, зради та засідки.

— Він не причетний, — визнав Абрамов.

При цьому він намагався не дивитися в бік розлюченого бомбіста, котрий, усупереч своєму загалом спокійному характеру, зараз ледь стримував лють. Гірш і тут змовчав, зате знову заговорив Штерн, і його тон не віщував Абрамову нічого втішного.

— Дякую. Я підозрював щось таке. Хто ж тоді причетний?

— Вийдемо, — Абрамов кивнув на прочинені до сусідньої кімнати двері. — Поговоримо там. Я спробую щось пояснити.

— Пробуй тут. При всіх. У мене немає секретів.

— У мене теж. Але спершу хочу сказати тобі дещо сам на сам. Потім, якщо у тебе немає секретів, повториш усе своїм людям. Я ж нікуди не подінуся. Тікати не збирався, між іншим. Для мене те, що сталося сьогодні, — не менший шок, ніж для вас усіх, Штерне.

— Хай говорить тут! — озвався Левін.

Ковзнувши поглядом по ньому, Штерн клацнув пальцями, кивнув на Малюту.