Розділ «Частина 1. Терорист»

— Ви з таким станом справ згодні? Особисто ви, поручнику?

— Ні, — почулася чітка й теж давно продумана наперед відповідь. — Я вважаю, слід розуміти, з кого можна брати гроші за виконану роботу, а хто за свої гроші та за допомогою байдужих займається антидержавною діяльністю. Це вже сприяння, Сергію Івановичу. Та поки у громадян низький рівень свідомості, будемо зважати на те, що є.

— І що у вас уже є?

— Список місць, де друкувалися всі ці національні видання. Шрифти, використані для їх друку, не ідентичні до шрифту, яким надрукована листівка так званих «коліїв». Але ми перевіряємо всі подібні, схожі шрифти. Так чи інакше, в офіційно дозволених газетах та журналах, як-от, для прикладу, «Киевлянин» чи «Друг народа»[43], використовуються інакші шрифти, зовсім інакші. Не сплутаєш, як, — тут Суярко дозволив собі пожартувати, — Етель Бровкіну з Дорою Лівшиць.

Підвисоцький посміхнувся. Чернов скривився, погрозив поручнику пальцем.

— Ви думаєте, Григорію Петровичу, листівка друкувалася на одній із них?

— Підпільні друкарні, котрі облаштовують для своїх цілей есерівські політичні та бойові організації, таким не займаються. Й навряд чи будуть. Хіба що наші новоспечені «колії» по­дружилися з братами по крові. — Поручник скривив кутик рота. — Але й тут навряд.

— Чому?

— А воно ясно! — втрутився Чернов. — Про цю нечисть до вчорашнього дня чути не було. У мене агентура працює справно, хтось би та й почув краєм вуха. Чи внюхав ніздрею. Правильно мислите, ваше благородіє, це новачки та, судячи з вправності їхнього метальника, дилетанти-с. Ні з ким у контакт не входили, тут можу закластися на свій золотий.

Чернов часто так робив — закочував пальцем нижню губу, показуючи дві золоті коронки на передніх нижніх зубах.

— Шукатимуть контактів, — тут же наголосив Підвисоцький.

— Гадаю, будуть шукати, — погодився начальник над філерами. — Де штампувати свої прокламації, вже знайшли, як бачимо.

— Хтось із них напевне працював у такій друкарні, — додав Суярко. — Якщо дотепер не працює й сам не набрав та шльопнув оці листочки. До того ж, за останніми даними, оці думки, що їх прописали так звані «колії» у своїй програмі, поділяє лише в Києві досить значна частина народу. А все свободи, панове, свободи. П’яні вони, заразні, лікувати треба…

— Тобто підсумуємо: листівки надруковані потай, але — у друкарні, яка працює легально й раніше обслуговувала видання національного спрямування. Автора листівок можуть покривати як інші робітники, так і власник. Ви це мали на увазі, пане поручнику?

— Точно так, Сергію Івановичу!

— Митрофане Іллічу, завдання тобі зрозуміле?

— Куди ясніше-с, ваше благородіє!

— Значить, Григорію Петровичу, зараз ідіть до себе і ви­кладіть усе це в письмовому рапорті. Пишіть не на моє ім’я, прямо на пана Кулябка. Старанно розписуйте, докладно, гербового паперу не шкодуйте, чорнило не економте. Усе це — в окрему папочку. Додайте примірники газеток, за які тут згадували. Не всі, рвіть по одній сторінці, цього стане. Свою резолюцію я накладу й передам далі, вище. Як тобі зуби підказують, Іллічу, коли скрутимо «коліїв»?

— Сьогодні понеділок у нас?

— Понеділок. За тиждень — Покрова. Або до того часу їх прищучимо, або на світле свято Покрови — вже зволите.