Розділ «Частина 1. Терорист»

— Подякуй своєму милому! — вирвалося в Полтави.

Тепер зітхнула Оксана.

— Знов за рибу гроші. Не розумію, чого ти хочеш від Антона. Здається, ревнуєш, таке буває з молодшими братами.

— Раніше ти не була такою.

Пустивши мотузки й відступивши крок назад, Полтава зав­бачливо виставив перед собою руки, наче так можна було відгородитися від палкого словесного виру.

— Тепер ти, Ксеню, за рибу гроші. Знову за своє. Кожен про свої болячки.

— Так, я знову за своє! І далі на цьому стоятиму! — Оксана теж відступила, вперши мокрі руки в боки, зараз їх, мов кордон між державами, розділяло вивішене для просушки простирадло. — Людина стає вільною лише тоді, коли стає грамотною! Жінок, сучасних жінок, це теж стосується! Навіть у першу чергу жінок! Свободи, будь-які, означають жіночі свободи так само! І йти ці хвилі мусять із центру. Кола по воді як розходяться? Кидаєш камінь — вони йдуть від нього, а булькне камінь саме в центрі кола. Ми мусимо, просто зобов’язані йти з Києва далі, бо освіта, все нове та свіже — з міст до містечок, з містечок до сіл!

— Добре навчилася мітингувати у свого Залізняка.

— Антон тут ні до чого. Не забувай, Андрію, сестра в тебе все ж таки вчилася на те, аби щодня про щось говорити до людей. Бог з ним, не хочеш слухати, поясню простіше. Хоча ти сам, без мене, давно все відчув на своїй шкурі та зубах. — Оксанині щоки пашіли, вона перевела подих, далі говорила вже спокійніше: — Закони, проти яких бореться Антон і, як мені хочеться вірити, будеш разом із ним боротися ти, вже зробили з учительки пралю. Мені не залишають виходу. В такій же ситуації опинилося багато жінок, і не лише жінок. Я не ходила на барикади зі зброєю в руках, та я виходила на вулиці — разом із іншими вітала два роки, лише два роки тому царський маніфест та вибиті, відвойовані у вуличних боях свободи. Цього літа все повернуло назад, стало навіть ще гірше. Але, крім усього іншого, нас із тобою обмежили в правах бути тим, ким ми народилися і ким є.

— Зараз ти знову повторюєш Залізняка. Наче він мовить, ось хіба жіночим голосом.

— Дарма. Я з ним згодна. Якщо немає інших слів, буду повторювати ці. Мене дивує, чому ти не погоджуєшся з Антоном. Навіть коли білизну викручуєш, не можеш заспокоїтися.

— О, давай, дорікай білизною, тицяй у ночви, дякую тобі.

— А я тобі ще нічим не дорікнула! Тобто, — швидко ви­правилася, — можу дорікнути, але не цим. Знаєш, — вона витримала коротку паузу, — насправді дуже добре, що ти вирішив раптом поговорити про ці справи тепер, коли ми вдвох. Бо коли ви починаєте собачитися з Антоном, він завжди тебе заговорює.

— Ага, я слабший. Спасибі, сестричко.

— Ти сильний, — заперечила Оксана, це прозвучало щиро. — Сильний. Такий самий сильний, як Вакула, молодший хіба. Ось тільки своєї справжньої сили не розумієш. Знаєш, після вчорашньої розмови…

— Сварки.

— …хай так, сварки. Так ось, після вчорашньої розмови мені стало прикро, що в мене брат боягуз.

Полтава відчув, як йому знову бракне повітря та починає пашіти обличчя: від сорому, від гніву, від усього разом.

— Я не боягуз! Тепер ще ти почни! Коли така грамотна — скажи, що помінялося після того, дворічної давнини, царського маніфесту? На вулицях стали менше стріляти? Перестали рватися бомби? Хто кого переміг, Оксано? А не здається тобі, раз ти така сучасна, вільна та освічена жінка, що не варто було дратувати владу? Зараз усі перемоги відкочуються назад, стає навіть гірше, згоден, терпіти не можна. Та невже ти не можеш припустити хоча б на мить: якби революціонери припинили далі ставити барикади й об’єдналися довкола першої за багато років перемоги, якби зайнялися тією ж таки освітою мас разом із завоюванням авторитету в народі — хто знає, може, зараз би ти не прала панські простирадла й не крохмалила сорочки паннам. Залізняк твій займався б своєю справою, а не ходив на безкінечні партійні зібрання, де йому полоскають мозок невідомо чиїми ідеями. Ти справді думаєш, що терор — це вихід? Ти, молода жінка, вродлива й розумна, яка хоче вчити людей, — ти мовчки схвалюєш їхні вбивства? Навіть ділиш ліжко з убивцею?

Сестра промовчала. Трохи постояла, мовчки вивчаючи Полтаву, наче вперше в житті бачила свого молодшого брата. Потім спокійно пірнула під мотузкою, перейшовши роздільну смугу, наблизилася до нього впритул, коротко замах­нулася.