Розділ «Частина 1. Терорист»

— Все одно треба було брати, — ротмістр так не вважав, але потребу сказати відчув. — Що заважало?

— Кремянська, за нашими даними, так не вдягається. Тому хлоп’ята придивлялися. Може, пізніше спробували би повести, але ж там почалося…

— Почалося, Митрофане Іллічу, саме тоді, коли поруч проходив Штерн! — Від нетерпіння Підвисоцький навіть тупнув ногою. — Ми ж знали: того дня у його групі щось намічалося. Він ваш ескорт не розшифрував, до речі?

— Здається, ні. Штерн завжди на ходу перевіряється. Тільки я не про те, Сергію Івановичу, — відмахнувся Чернов. — Його мої люди загубили на Хрещатику, каюся. Та інакше й бути не могло: таке почалося… Хоч ми й чекали, все ж таки Штерн ніде просто так не гуляє. До того ж — дама, схожа на Фаню Кремянську… Але як би нам не хотілося, ваше благородіє, шукати Штерна через цих «коліїв», а їх самих якимось боком пов’язувати з групою Штерна чи з ним самим навряд чи правильно-с. Це різні групи, Сергію Івановичу.

Ротмістр ще вчора був переконаний у цьому навіть більше, ніж на сто відсотків. Проте досвід підказував: якщо є бодай крихітна можливість зв’язати двох терористів в одну групу й шукати тих самих, на кого полювали раніше, не розпиляючись, — її слід перевірити. Що ж, тепер Чернов остаточно розвіяв його сумніви. Й водночас укріпив віру в те, що «коліїв» вирахувати та зловити вийде скоріше, ніж думалося. Бо складається так, що вони — самі по собі, та ще й дилетанти, не грають на публіку у ведмедів на ковзанах.

Озвучувати ці думки ротмістр не вважав за потрібне, сказав натомість:

— Штерн для нас далі важливий, Митрофане Іллічу. Якщо там справді крутилася його вірна Фаїна, якщо вона чекала на нього в центрі міста, а не сиділа з іншими, мов щур, на явці, — це вже нечисто й насторожує. Згоден?

— Так точно, Сергію Івановичу. Чого ж. Штерн учора знову пірнув, але цей карась вирине дуже скоро. Клюне там, де зірвався, кажу, як старий рибалка.

— Сплюнь, Іллічу, наврочиш. — Старший філер слухняно сплюнув, а Підвисоцький повернувся до поручника: — Слухаю вас, Григорію Павловичу.

Суярко підвівся, обсмикнув край мундира, та відразу сів — після відповідного начальницького жесту, чітко доповів, явно принісши фрази з собою:

— Про листівки, Сергію Івановичу. Ви були праві. Їх навряд чи штампували в підпільній друкарні.

— Чому?

— Український… гм… малоросійський алфавіт.

— Чимось ці алфавіти розрізняються?

— Насправді не дуже. Мови різні, тексти різні, змісти різні. Друкарський спосіб поширення. Справа в шрифті та літерах, Сергію Івановичу.

А ось на це ротмістр увагу звернути не додумався. Він збирався шукати друкарню і, враховуючи справді нову для охранки специфіку тексту й мотивацію терористів, вирахувати друкарів досить швидко, підключивши філерів Чернова. Після маленького відкриття поручника Суярка справа поверталася зовсім інакше.

— Можете пояснити?

— На словах це складно зрозуміти. Але показати можу. Я зібрав… гм… для мене підібрали різні зразки так званих національних видань, чиї редакції або були закриті на виконання урядового розпорядження, або ще діють, перебуваючи в стадії ліквідації. Таких небагато, і…

— …І ними займається інша служба, — нетерпляче перервав поручника ротмістр. — Зараз ви кажете надзвичайно цікаві речі, Григорію Павловичу. Вже тепліше, зовсім припікає. Прошу вас, далі.

— Далі простіше навіть, ніж вам… гм… нам вважалося, — продовжив Суярко. — Друковані, як їх називають, часописи виходили цілком легально. Містили, як на мене, менше крамоли, ніж есерівські листки на зразок «Волі народу»[42]. Проте раз є рішення уряду все це припинити, — погляд мимоволі ковз­нув на портрет Столипіна за спиною ротмістра, — значить, так і повинно бути. Там знають краще, ми лише стежимо за виконанням і присікаємо неслухняних. Отже, повертаємося до теми: ці газети й журнали тиражувалися у цілком легальних друкарнях. Друк — він сам по собі поза політикою. Це чийсь заробіток. Як кажуть у нас на Євбазі, маленький ґешефт. Друкар насправді виконує послугу за гроші замовника, і йому, друкареві, все одно, хто той замовник.