Розділ «Частина 1. Терорист»

Знову хрускіт пальців у тиші.

Він має рацію, і Штерн розумів це. Можна сказати, зараз Левін зрівняв позиції, якщо взагалі не почав перегравати старшого групи. Фаїна теж порушниця, слід вживати заходів, жодних пояснень не спадало на думку.

— Розмова з товаришем Фаїною вже проведена, — сказав Штерн. — Жіноча цікавість у нас не вітається, вона про це забула.

— Чому цікавість? — вирвалося в Левіна, котрий чекав будь-якої реакції, окрім такої.

— Їй просто стало цікаво, хто воює на нашому полі. — Штерн неквапом вийняв з кишені листівку, віддану Фаїні хлопцем, котрий назвав себе Полтавою. — До цього варто придивитися, хоча виглядає на провокацію.

— Дозволити вбити товариша прокурора заради про­вокації?

— Я не стверджую. Думаю вголос. Так само, як і про тебе та твої амбіції, Левін.

— У нас одні амбіції, Штерне…

— Тому краще для всіх — зрозуміти, що ваші дії, твої, Левін, та дії Фаїни, будуть винесені мною на розгляд керівництва партійного осередку. Зустріч планується за кілька днів, там і приймуть рішення. Я ж кажу про неприпустимість самоуправства, Левін. Хоча у сухому залишку для нас усе скінчилося без втрат. Себе товариш Фаїна ось їм, — він потрусив у повітрі листівкою, — не засвітила жодним чином. Мені цікаво, як вони проявлять себе далі — якщо проявлять. Здається, це дилетанти.

— Ми теж колись були дилетантами.

— Вірно, — градус напруги в голосі Штерна почав спадати, він відсунув стілець, присів біля столу. — Отже, з цим усе. Тепер лишилося зрозуміти те, з чого все почалося.

— Ти про що? — подав, нарешті, голос Гірш.

— Мене вели з Деміївки, — нагадав Штерн. — Протекло в тій стороні. Між собою ми розберемося, але там ситуацію без швидкого вирішення лишати не можна.

Розділ третій

1

Оксана прала.

Середина нинішнього жовтня дивувала несподіваними змінами погоди. І якщо вчора зранку мрячило, нині пригріло — останні привіти від бабиного літа. Так завжди бувало перед Покровою, коли дерева довкола починали жовтіти й багряніти спершу ніби обережно, несміливо, немов даючи людям знати: ось де я, справжня осінь, уже на порозі, але поки що не заходжу господинею, стою тут скромною тихою гостею, лише придивляюся, даю про себе знати й чути. Поки що треба звикнути, насолодитися останнім теплом.

Й Оксана Волох брала від цих зазвичай коротких днів так багато, як могла. Попросила Полтаву винести велику лавку з кімнати на двір, на ній примостити широкі оцинковані ночви й заходилася до прання. Розпашіла від старань, скинула верхню, з вишивкою, сорочку, лишившись у простенькій полотняній нижній, стала босою на землю, котра ще зберігала рештки тепла, і сопіла, немов забувши про все на світі, над пральною дош­кою. Полтава, не маючи й не знаючи, чим себе зайняти, не знайшов нічого кращого, як допомагати старшій сестрі акуратно розвішувати випране на мотузках, міцно натягнутих між вкопаними в землю товстими кілками. Їх було шість, випране розвішувалося в три ряди.

Прання з недавнього часу стало невеликим, зате більш-менш постійним і чи не головним тепер заробітком Волохів. Учителювання віднедавна перестало годувати. Хоча раніше Оксана могла дозволити собі просторіше помешкання в центральній частині Києва. Переїхати сюди, на околицю, змусила втрата широкої практики — українські школи та гімназії, створені лише два роки тому, почали з осені згортатися. Та все одно навіть зараз, приватно викладаючи в кількох заможних київських родинах та навчаючи грамоти дітей, молода вчителька Оксана могла заробляти так, що вистачало не лише наймати цей невеличкий будинок на київській околиці, а й час від часу оновлювати гардероб та ще й посилати трошки додому, батькам.

Допомагав невеликий, зате стабільний приробіток. По­знайомившись із Сапігою, котрий тоді ще не називав себе Залізняком, Оксана незабаром піддалася на його прохання й почала безкоштовно навчати грамоти лук’янівських робіт­ників-кабельників. Навзаєм, ніби для того, аби якось виправдати ці заняття, Антон влаштував тоді вже коханці редакторський підробіток відразу для кількох українських видань, котрі, особливо від початку минулого року, почали виринати, як здавалося Полтаві, на рівному місці.