Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

„Дивно… Минуло так мало часу, — думаєш ти. — Чому ж стало так тiсно й задушливо в тiм, що називається „шлюбом“…“

— Знаєш, я зустрiла i полюбила iншу людину…

Ах, якби це могло бути правдою!

— Що-що-що? I це все — за п'ять годин? Це, напевно, був Дiд Мороз?)

…Бабуся наговорилася й давно вже пiшла. Вулиця порожня, на розi будинку — меморiальна табличка. Дивно, адже саме тут сторiччя тому мiг ходити Поет. I шептати собi пiд нiс щось на кшталт: „Невже ж нема на цьому свiтi мiсця поривам нездiйсненним та палким?…“

(I вiн з'являється! У щiльному бiлому комiрцi, голова високо пiднята, круглi окуляри… У якому столiттi це було?…

— Гей, пане, дай руку, поворожу! Всю правду розповiм! — твiй голос набуває характерного хрипкого тону.

— А не обдуриш, красуню?

— То залежно вiд того, скiльки даси!

— Хитра. А хочеш, я тобi поворожу?

— Очi в тебе, пане, страшнi — не хочу! Не дивися так.

— Злякав — пробач. Тримай ось монету. Та випий за моє здоров'я. Тiльки не тепер. Навеснi, коли вишнi зацвiтуть. Та пам'ятай — за здоров'я! I ось iще — тримай вiд мене, — вiн дiстає з кишенi сюртука велике червоне яблуко…

— Все ти, пане, сам знаєш…

— Бувай.

— Бувай здоровий, пане!)

…Жiнка йде алеєю, цокаючи пiдборчиками. Їй близько сорока. Пишна брюнетка в синьому шовковому костюмi. Пiдбори збиваються з такту — фортепiанна гама з клавiшею, що западає. Ледве доцокала до лавки. Зiтхнула з полегшенням. Посидiла, ворушачи пальцями ноги. З мiсткої сумки дiстала пакунок — грубi босонiжки на низькiй корковiй пiдошвi. Перевзулася. I вiд цього розгладилися зморщечки, обличчя просвiтлiло.

— А так усе-таки краще!

Вона по-новому дивилася на свiт, голосно вдихаючи запах бузку.

(Як просто! Можливо, потрiбно щось зняти з себе i вдягти iнше? Шкiру, наприклад…)

— Вам нiколи не спадало на думку, що бути чоловiком усе ж таки набагато приємнiше? — вимовила весело.