Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Анна-Марiя наливає нову порцiю мартiнi — добре, що в номерi кiлька келихiв! — i вирiшує прийняти ванну. До речi, яка тут ванна кiмната? Туди вона ще не заглядала…

Анна-Марiя занурюється в теплу воду. Навпроти — величезне (невже — венецiйське?!) дзеркало. З нього на неї дивиться дуже гарна жiнка — „зухвала й весела!“ — iз тих, хто не запитує сумно: „Де мої сiмнадцять лiт?“

Очi злипаються… Загорнувшись у бiлий махровий халат, Анна-Марiя виходить iз ванної i падає на широке двоспальне лiжко. Вона навiть не має сил розстелити його.

Це перша нiч у незнайомiй країнi. Анна-Марiя ще не знає, що вона називається ПОВЕРНЕННЯ…

Яка тиша! Це просто неймовiрно. Свiтанок забирає iз собою запах петунiй. Замiсть нього так само гостро пахне морем. Увечерi Анна-Марiя не встигла роздивитися, що ця кiмната така бiла: шпалери, фiранки, меблi… Навiть картина на стiнi написана в бiло-блакитних тонах.

Вона виходить на балкон i не бачить унизу метушнi, яка зазвичай панує на узбережжях iнших країн. Двiр i вулички, що ведуть кудись нагору, пустельнi. Дивне мiсто. Воно, як дивовижний нарiст, прилiпилося до самого краєчка гiрського хребта. У нього лише кiлька вуличок, один майдан iз маленькою, нiби iграшковоюґратиушею, i рибний базар. Уздовж узбережжя строкатим ланцюжком вишикувалися ресторанчики, в бухтi погойдуються бiлi вiтрильники. Але мiстечко видається вимерлим, як у фiльмах жахiв. Однак це не лякає Анну-Марiю. Вона мрiяла саме про таку тишу й безлюддя. Ледь устигла подумати про це, як десь у глибинi дорожньої валiзи задзвенiв мобiльний телефон. Анна-Марiя поглянула на екранчик. Звiсно, це Ада!

— Слухай, подруго, хочеш чи нi, та я посилаю до тебе Ларика. Ти менi не подобаєшся! До того ж хлопцевi потрiбний вiдпочинок.

Анна-Марiя намагається заперечити, однак Ада, як завжди, не слухає її:

— Ларик тобi не заважатиме. Ти ж знаєш, який вiн тактовний. Просто вiн пригляне за тобою, а ти… за ним. Може, менше дурниць накоїш. Адже я тебе знаю! Все! Цiлую!

Ларику, а точнiше — Ларiоновi, Адиному синовi, — двадцять два роки (Адка народила його на першому курсi й вiддала на виховання батькам). Тепер хлопець навчається на третьому курсi того самого iнституту — Ада наполягла, але вся його енергiя спрямована в невдячне рiчище письменства. Iз цим Ада нiчого не може вдiяти!

Отже, їде Ларик. Зважаючи на все, вiн може прибути до вечора…

Анна-Марiя спустилася до ресторану. Вiн був напiвпорожнiй. Гамiрна родина iталiйцiв юрмилася бiля шведського столу, накладаючи в широкi тарiлки салати й спагетi, в кутку за столиком сидiла парочка нiмцiв лiтнього вiку. Анна-Марiя налила собi кави й сiла бiля вiкна. Вiд моря її вiдокремлював рiвний заасфальтований майданчик. Пiску на пляжi не було — море вiдгороджене високим парапетом iз залiзними драбинками, як у басейнi. Каменi на так званому пляжi витесанi у формi лав, i навiть звiдси можна побачити, як навколо них снують швидкi плямистi краби. Анна-Марiя витягла з пляжної сумки (пiсля снiданку вона вирiшила вiдразу ж iти на пляж) сигарети, закурила, дивлячись удалечiнь. Думка про те, що вже увечерi їй доведеться спiлкуватися iз сином подруги, неприємно бентежила її…

Це був дивний хлопець. Зовсiм не схожий на буйну Адку. I загалом — дивний. „Ми розминулися в часi…“ — одного разу сказав вiн Аннi-Марiї, коли йому було чотирнадцять. „Чи не хочеш ти сказати, що закохався?“ — засмiялася тодi Адка, й Ларик блимнув на неї своїми чорними недитячими очима.

Анна-Марiя добре пам'ятала, як побачила сина подруги вперше. Тодi йому було сiм. Ада вперше привезла хлопчика вiд батькiв — у неї вже була власна квартира, досить зв'язкiв, щоб прилаштувати сина до престижної школи з поглибленим вивченням англiйської мови. З приводу возз'єднання з нащадком родина влаштувала вечiрку. Анна-Марiя купила великого плюшевого ведмедя й завiтала до подруги.

…Увесь час, поки вона була в гостях — сидiла за столом, допомагала мити посуд, усамiтнювалася з Адкою на кухнi, щоб покурити, — хлопчик не вiдходив од неї. Його очi випромiнювали тривогу, нiби вiн, iще не вмiючи сформулювати те, що сказав у чотирнадцять, промовляв їй цим хвилюючим поглядом якiсь зовсiм дивнi слова: „Я давно знаю тебе. Ми зустрiчалися. Тодi менi було шiстдесят, а ти, юна й чиста, сидiла в кав'ярнi на вулицi Карно й пила каву. На тобi була простора сукня i грубi черевики з високою шнурiвкою… Ти щось писала в потертому блокнотi, i твоє волосся густою хвилею закривало пiвобличчя. Я зрозумiв, що ми розминулися в часi: моє життя хилилося до заходу, твоє — розцвiтало. Я не мав права пiдiйти до тебе. Я сiв на лавку навпроти i тiльки й мiг, що спостерiгати… Ти вiдкинула волосся й поглянула поверх моєї голови кудись удалину. I я помiтив, якi синi в тебе очi. Таких очей я не бачив нi в кого, хоча прожив досить таки довге життя. Якби я насмiлився сiсти за твiй столик, ти б подумала, що я — огидний старигань-педофiл, котрий чiпляється до молодих дiвчаток. Ми розминулися в часi. Ти, можливо, i змогла б вiдчути це… Але тодi глибина мого болю стала б iще бездоннiшою, тому що я принiс би його й тобi. Я завжди буду просто дивитися на тебе, хоч би де ти була. I якщо вiрити в реiнкарнацiю, ми ще зустрiнемося. I, можливо, Господь Бог буде милостивiшим до нас…“

Анна-Марiя не помiтила, що попiл iз сигарети упав на її бiлi шорти.

…Вода видалася Аннi-Марiї густою i тягучою, як олiя. Морська сiль пощипувала тiло й проступала на шкiрi бiлим iнеєм. Глибина починалася вiдразу вiд бетонного парапету, але море було таким прозорим, що вона бачила, як мiж пiдводними пiщаними дюнами снують рiзнобарвнi риби. Крiм того, вода стояла нерухомо, як i небо над нею. Анна-Марiя заплющила очi й попливла. Вода змивала втому, сiль — очищала. Анна-Марiя пiрнула з вiдкритими очима, й море поглинуло її, вплелося в волосся, огорнуло своїм неприродним теплом.

На пляжi, як i ранiше, було пустельно. Iталiйцi сидiли в шезлонгах далеко вiд пляжу, й тiльки поважна нiмкеня походжала пiд пальмою, пiдставляючи сонцю оголенi груди. До полудня стало припiкати. Робити було нiчого, й Анна-Марiя пiшла до номера. Їй увесь час хотiлося спати i, прийнявши душ, вона провалилася в глибоку дрiмотну прiрву. Чотири останнiх роки вона зовсiм не мала вiдпустки, й вiдпочинок здавався дивним, неприродним. Вона могла б проспати цiлу вiчнiсть!

…Вечiр знову наповнив повiтря ароматом петунiй. Анна-Марiя вирiшила прогулятися набережною, випити де-небудь мiцної кави. Незважаючи на те, що мiстечко здавалося порожнiм, у кав'яреньках сидiли люди — здебiльшого сiмейнi пари з дiтьми. Анна-Марiя обрала один iз майданчикiв i, сiвши в м'яке крiсло, замовила каву. Величезний червоний диск призахiдного сонця висiв бiля самого краєчка обрiю. Такого заходу вона не бачила нiде! Все тут було набагато яскравiшим, як у дитячому снi.

Анна-Марiя зауважила пильний погляд молодого iталiйця, який сидiв за сусiднiм столиком, i поморщилася — вочевидь вiн сприйняв її за самотню шукачку курортних пригод i невдовзi збирався дiяти. Музиканти маленького оркестрика в нацiональних костюмах уже налаштовували iнструменти, поступово засвiчувалися лiхтарi — сутiнки повiльно розливалися узбережжям. Столики заповнювалися вiдвiдувачами, й Анна-Марiя здивувалася: де були всi цi люди вдень?… Вона спiймала себе на думцi, що поглядає на алею, яка веде до готелю, i їй було неприємно вiд того, що вона нiбито чекає, коли на нiй з'явиться знайома довготелеса постать Ларика. I вiн справдi з'явився, не встигла Анна-Марiя зробити кiлька ковткiв кави. От i маєш, тепер доведеться розмовляти, запитувати про щось, давати якiсь настанови, молоти усяку нiсенiтницю. Про що вони зараз розмовляють, цi молодi хлопцi?… А їй так подобалося, що довкола не чути знайомої мови!