Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Я вас слухаю.

— Моя рубрика в журналi називається «Успiх», — вочевидь хвилюючись, каже дiвчина. — Я б хотiла написати про вас нарис.

— Але ж я не естрадна зiрка, не актриса… Що про мене писати?

— Однак ви досягли визначного успiху в бiзнесi!

— Ну гаразд, гаразд… Скiльки вам потрiбно часу?

— Хоча б годину…

— Ого! Тодi до дiла. Запитуйте, — вона вiдкидається в крiслi, на обличчi — вираз утоми й нудьги.

Дiвчина клацає кнопкою диктофона, на його боцi спалахує крихiтна червона лампочка.

— Ваше iм'я справдi Анна-Марiя? Хто дав вам це iм'я? — здалеку починає дiвчина, i стає зрозумiло, що вона тут — надовго, i треба налаштуватися на вигадування версiї в дусi часу — казку про Попелюшку. Нинiшня публiка вiрить у казки з гарним, бажано — грошовим закiнченням. I вона, Анна-Марiя, найвдалiша для цього кандидатура. Народилася в провiнцiї, майже бiдна сирiтка, старанно гризла гранiт науки, пiднiмалася службовими сходами, тягнучи за собою залiзобетонний хвiст комплексiв, була чесною i безкомпромiсною, а ще, як прийнято говорити нинi, — креативною. Пiсля закiнчення iнституту пекла пирiжки у задушливiй кухнi маленької забiгайлiвки, потiм iнспектувала заводськi буфети, соромливо вiдмовляючись од пакетiв iз продуктами, якi пiдсували членам ревiзiйної комiсiї, поки за таку принциповiсть не опинилася на вулицi, без роботи й вихiдної допомоги. Потiм вивчала новомоднi книжки з маркетингу, вечорами просиджувала над перекладами статей на цi самi теми з американських i англiйських журналiв, поки не зробила своє вiдкриття, що визначило подальше життя. «Вiдкриття» складалося з безлiчi хитрощiв i нюансiв, завдяки яким можна було мати реальний прибуток, не боячись податкової iнспекцiї. У невеликому кафе, куди її влаштувала вiрна Ада (яка на той час уже здiйснила свою мрiю — вискочила замiж за заклятого ворога Анни-Марiї — Стефана), працювала не бiльше пiвроку. У бiльш престижному закладi — в ресторанi в самому центрi столицi — також затрималася ненадовго: її перекуповували, щоразу пропонуючи посади на ранг вищi вiд попереднiх. Тепер вона — вiце-президент Гiльдiї рестораторiв, власниця левової частки доходiв найфешенебельнiших ресторанiв, клубiв i казино мiста… I вона… стомилася до безкраю. Та хiба про все це розкажеш?… Хiба можна пояснити, що вона вже не виплутається, не вибереться з цього механiзму, тому що при входi на повну потужнiсть працює залiзна шестерня, котра перемелює на дрiбнюсiнькi шматочки. Вона увiйшла в цей тунель зовсiм гола, як при народженнi, пробивалася вперед, не помiчаючи, що позаду вже кимось виставленi загати, i всi шляхи до вiдступу — вiдрiзанi.

А дiвчинцi-журналiстцi нiчого цього й не треба знати, вона вже розпитує про улюбленi парфуми, марки одягу, взуття… I, як акула, поглинає цю, таку божевiльно дорогу, годину. Анна-Марiя вже бачить цю статтю, цю казку для молодих дуреп, котрi готовi без вагання увiйти в серцевину безжального механiзму, сподiваючись на щастя.

Дiвчинка-журналiстка нарештi вимикає диктофон, iще раз побiжно оглядає кабiнет i виходить iз почуттям виконаного обов'язку. Анна-Марiя натискає кнопку голосного зв'язку, вона знає, що Ада вже нудиться пiд дверима, й настрiй у неї не найкращий: через пару годин у Анни-Марiї лiтак.

— Куди тебе несе?! — вривається до кабiнету Ада Павлiвна. — Через тиждень рада акцiонерiв!

— От i лишишся — за мене…

— Ти що — занедужала?

— Будемо вважати, що так… Зупинiть землю — я хочу зiйти…

— Ну, ти схиблена! Добре, сходь. Тiльки тримай мене в курсi… I все ж таки, що сталося? Чого ти хочеш?

— Нiчого. Просто… «скуштую достославного напою й не знатиму нi добрих, анi злих»… Далi не пам'ятаю…

— Ой, не подобаєшся ти менi!

— Я нiкому не подобаюся.

— Дарма кокетуєш. Гаразд, я помчала далi.