Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Немов у грi „Завмри-вiдiмри!“ заворушилися люди, замигтiли над головами гребiнцi, запахло помадою i парфумами. Неструнким рядом, один за одним ввiйшли до аеропортiвського автобусу, вiдразу вiдчувши ворожiсть i роздратування до випадкових попутникiв. Випадкове — воно i є випадкове!

У цьому мiстi дихається вiльнiше. А може, просто йде дощ… Куди тепер? Кицька розтягує задоволення, перш нiж схрумати мишу. Вона вже пiвгодини блукає аеровокзалом, нетерпiння лоскiтно перевертається в грудях. Треба спершу заглушити його, щоб схвильований вираз обличчя й палаючi щоки не виказали хвилювання. Вона вкотре переконується: пошуки мети завжди кращi вiд самої мети. Їй потрiбне не Мiсто, а дорога до нього. I, бажано, нескiнченна…

У буфетi мати годує дитину. На тарiлцi — сiра рисова каша, у матовiй склянцi — теплий сiк. Не дивлячись, мати тицяє дитинi ложку й потрапляє то в нiс, то в пiдборiддя. Ложка — в бiлих вапняних плямах. Чорна окантовка нiгтiв у обох. На пiдлозi — картатий вузол. Iз нього стирчить дитяча шкарпетка…

Треба йти на автобус. Поки заповнюються мiсця, входить маленька бабуся в чорному чоловiчому плащi й коричневiй пуховiй хустцi. У неї сухi, жилавi руки, нiгтi зi старечою синявою, нiс чомусь заклеєний клаптиком газети. Очi — дуже темнi, як у плюшевих iграшок. Бабуся простягає руку й наспiвує тоненько:

— I синочкам вашим, i донечками… I вам, люди добрi… Здоров'я, щастя, благополуччя…

У долонi подзенькують мiдяки.

Маленька бабуся виходить — можна їхати. Але вже неможливо уявити, що її — не iснує.

Знову дорога. Через лiс, поле, до церковних бань i багатоповерхiвок. Її очi розширенi, як у мiських дiтей, що вперше побачили корову. За поворотом виникає Мiсто. Хто потрапляє сюди вперше, впевнений, що кожен його мешканець — щасливець. Кожен камiнь — свiдок iсторiї.

Погода похмура. Улюблена погода. Незабаром на вулицях залишаться тiльки мiлiцiонери. А ось i знаменита вулиця, оспiвана поетами. За кожним вiкном криється щастя. Ах, якби вона народилася на цiй вулицi, то…

З арки виходить чоловiк у помiтно коротких — не за зростом — штанях. У незручно схрещених на грудях руках вiн несе двi пачки вермiшелi й пакет пельменiв. Це означає, що вдома вiн зварить холостяцький пельменний суп, а на друге — купу черв'якоподiбної сiрої маси. I буде цiлком задоволений життям.

Можна пiти в театр. Сьогоднi потрапити до нього буде так само просто, як i в напiвпорожнiй овочевий магазин. Може статися все, що завгодно!

Наприклад, черга до каси розступиться, вийде добре поголений адмiнiстратор у метелику й оголосить на весь зал: „Добродiї, серед нас…“ — i т. д. I вона ввiйде у фойє пiд оплески. Чи, може, сувора бабця на контролi раптом ласкаво пiдморгне: „Йди, дитинко, подивися, що витворяють!..“ Або ж попрямує до службового входу знаменитий народний артист Н. i раптом помiтить її осяйний зворушливий погляд…

Можна заглянути до музею. Чи прилаштуватися до екскурсiї, прилягти цеглинкою до стiни туристiв, забутися в цьому монолiтi, що аж пашiє здоров'ям i неприборканою цiкавiстю…

Назустрiч iде бабуся в сивих букольках — мiська аристократка духу. Бабусi люблять поговорити з нею. З тисячi облич вони вибирають саме її, ловлять за ґудзик чiпкими жовтуватими пальцями й розповiдають про дiтей, онукiв, невiсток i базарнi цiни.

— Дощу не дочекаємося! Начебто насупилося, та хiба ж це дощ? — вiдразу починає бабуся. — Ох, до чого ж я мiсто не люблю. А от уже п'ятий рiк тут, у сина. Бiгаєш цiлими днями, шукаєш, де що подешевше…

— Хочете в село?

— Та Бог iз ним! Вiдвикла. Адже тут i вода в кранi, i смiттєпровiд. Та й при дiлi я: син дає книжки на продаж — стою в унiверсамi… А вам, до речi, Орвел не потрiбний? Що це за книжки — не розумiю. Я газети люблю читати. I що ж то Штати витворяють! I куди нашi дивляться? Ой, горе…

(Книжки… Дивне вiдчуття: неiснуючi спогади ховаються один в iнший, як ляльки матрьошки. I зовсiм незрозумiло, що вiдбувалося насправдi. Наприклад, чи була ця торiшня новорiчна вечiрка? Були жiнки — Ада, якась Ельмiра, Леля — iнститутськi подруги, їхнi чоловiки в добре пошитих „трiйках“. Зiбралися. Довго нудилися, очiкуючи дванадцятої години. У належний час крикнули „ура!“, забризкали верескливих жiнок шампанським i налягли на закуски.

Потiм були розмови. Iнтелектуальнi, звичайно — мистецтво, полiтика, фiлософiя, фен-шуй. Погомонiли i про наростаючу хвилю „ринкових вiдносин“. Потоптались при свiтлi свiчок пiд музику „АББА“. I нарештi — карти. А ти пiшла… Так, а до чого тут книжки? Згадала! Перш нiж пiти, ти, як злодюжка, пробралася в сусiдню кiмнату й вивалила на пiдлогу з розкiшних шаф, зроблених на замовлення, всi книжки в нових обкладинках. Це забрало аж двадцять хвилин, та коли вийшла гора, на вершинi якої здiймався розтрiпаний томик Ахматової („…а я зухвала була й весела!..“), то з її погляду на обкладинцi зрозумiла, що все зроблено правильно.

Це була найщасливiша новорiчна нiч! Ти провела її пiд розкiшними блакитними ялинками на майданi, у рiзношерстих компанiях аборигенiв. Ранком — сцена. Так пiти! Дурепа ненормальна! I що накоїла — Адка ледве не злягла! Всю нiч складали. У всiх дружини, як дружини, а ти!..