— Яке вино бажаєте? Це — мальтiйське, це — з iспанського винограду…
— Мальтiйське, — замовила Ада й звернулася до подруги. — До речi, треба б i нам вiдновити постачання. Воно непогано йде… Ти ж, здається, збиралася на Мальту? Чому вiдкладаєш поїздку?
— Збиралася… — задумливо вимовила Анна-Марiя. — Чомусь у мене особливий сентимент до цiєї країни, а те, чого прагнеш у першу чергу — завжди вiдкладаєш на потiм.
— От i не вiдкладай! З'їздь — хоч розважишся! Кажуть, мальтiйськi чоловiки — справжнi красунчики. Вибухова сумiш кровi!
Та й добру справу зробиш для загального успiху нашого пiдприємства.
— Подумаємо про це завтра…
— Як Скарлетт?
— Що? — розсiяно озвалася Анна-Марiя.
— Ну, як Скарлетт О'Хара з «Вiднесених вiтром»…
— А-а… Не читала…
— Ну що — за твоє нове життя?! — Ада пiдняла свiй келих i простягнула Аннi-Марiї другий.
Вони зробили по ковтку й розпакували дерев'янi палички для сушi.
— Як почуваєшся? — бадьоро запитала Ада.
— Трохи дивно… Як пiсля видалення апендикса. А загалом нiчого… Знаєш, я ранiше думала, що кожна людина — неповторна, й тiльки закоханi схожi один на одного, як двi краплi води. А тепер зрозумiла, що всi ми — до жаху однаковi. Банально однаковi, незважаючи на розбiжностi в мовi, вiцi, статусi, станi гаманця et cetera… Однак цю схожiсть можуть помiтити й майстерно оприлюднити тiльки гарнi письменники. Чехов, наприклад, чи Кундера… А ще — Бунiн, Фаулз…
— Не знаю… Менi читати нiколи, — ображено гмикнула Ада.
— Я не хотiла тебе скривдити, не дми губ. Просто я подумала про це, коли Ларик вiз нас сюди… Жiнка живе з чоловiком п'ять, десять, двадцять рокiв i впевнена, що знає його, як свої п'ять перстiв. I вiн упевнений у тому самому. I за великим рахунком це, напевно, справдi так. Але ця схожiсть має лише одну властивiсть: кожний iз цих двох хоче бути щасливим. А щастя — iндивiдуальне поняття для кожного, навiть якщо прожили разом сто рокiв. I в кожного — свiй знаменник. Один прагне спокою, iнший — волi…
— А я взагалi нi про що таке не думаю. Тому й живу так довго зi своїм Стефаном. Хоча знаю чудово, що вiн, покидьок, дотепер облизується, дивлячись на тебе… Просто менi наплювати, про що вiн думає. Жерти є що — повний холодильник, бiлизна — чиста. От i все. Нехай стулить пельку та буде щасливий! I це, повiр, краще, нiж розмiрковувати над глобальними питаннями.
— Знаєш, що менi колись сказав один мудрий старий: «Людина, яку полюбиш по-справжньому, повинна приносити багато страждань…» Дивно, правда? А я не страждала, навiть тодi, коли Влад зраджував мене…
— А хто рокiв iз десять тому труївся таблетками?
— Це все дурницi… — Анна-Марiя почервонiла. — То було не через нього. Просто захотiлося пiти…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шості двері» автора Роздобудько І.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 2. Приємного читання.