Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Вона тоненько й щасливо вискнула.

— Ага, отже, Бiлка?! Пiдеш зi мною?

— Ти що? — обурився той, хто стояв поруч. — Мало тобi своїх проблем? Навiщо тобi ця дворняга?

Але Хазяїн (вона вiдразу ж зрозумiла, що це — Хазяїн) тiльки вiдмахнувся:

— Люблю я таких рудих! Вiдразу видно, що розумна. I взагалi, дворняги — найвiрнiшi…

Вiн погладив Бiлку по головi, й та замружилася, ще не вiрячи своєму щастю. Її ще нiхто не гладив по головi.

— Ходiмо, — сказав вiн.

I вона зрозумiла, що треба йти поруч — так, як ходять iншi, тi, що на повiдку… I вона пiшла зовсiм правильно — поруч, лiворуч бiля самої ноги, не швидко i не повiльно, а так, як треба… Їй не потрiбний був повiдець, щоб дотримуватися цього рiвного кроку. I навiть навпаки: якби вiн був, вона б обов'язково постаралася позбутися його. Адже вона зовсiм не знала, що це таке…

А потiм розпочалася казка! Пiсля купання в теплiй мильнiй водi вiн навiть дозволив їй спати у своїй постелi — бiля нiг.

Але вона довго не могла заснути, весь час була напоготовi: тепер вона почувала свою вiдповiдальнiсть за Хазяїна й нашорошувала гостренькi кiнчики вух при будь-якому пiдозрiлому шереху, що чувся вiд дверей. Тепер вона знала: навiть якби вiн лежав на снiгу — холодний, хворий, покинутий усiма — вона лягла б поруч навiть у снiг i зiгрiвала б його своїм диханням…

Хазяїн приходив пiзно. I вона весь день лежала на килимку пiд дверима, дослухаючись до шуму лiфта. Пiзнiше вона здогадалася визирати у вiкно, спираючись переднiми лапами на пiдвiконня. I тодi зiрки вiдбивалися в її великих, як у теляти, очах.

А коли вiн приходив, вона стрибала, намагаючись лизнути його прямо в нiс. Вони йшли гуляти. Хазяїн сiдав на лавку, курив, i вона сидiла бiля його нiг.

— Гуляти! — наказував вiн.

Але вона не могла зробити убiк i кроку. Вiн опускав руку й натикався на її насторожену, пiдняту догори морду. Вiд його руки хвилями йшов смуток. Вона вiдчувала це i намагалася поводитись якнайвеселiше i якнайбезтурботнiше, смiшила його своїм хвостом-бубликом, балансувала на заднiх лапах, навчилася носити в зубах капцi й газети. Бiльше вона не вмiла нiчого…

Вона не знала, скiльки минуло днiв — один, два, вiчнiсть. Час перетворився для неї в теплий материнський бiк. Вiн годував її сумом, i вона звикла лежати бiля дверей, очiкуючи на кроки Хазяїна. Одного разу його не було так довго, що коли вона почула, як у замку провертається ключ, зашкребла лапами по ньому так, що «собачку» замка заклинило…

Вона чула, як лається Хазяїн, як хтось iз противним чужим запахом довбає дверi. Вона зрозумiла, що зробила щось жахливе й жалiбно скавчала, переступаючи з ноги на ногу, чекаючи покарання. Вiн увалився i, страшно блискаючи очима, закричав: «Ах ти, сука!». Це зовсiм не здалося їй образливим. Адже вона справдi була сукою — рудою сукою з мордочкою лисицi й великими сумними очима.

Вiн вивiв її гуляти, i вона забiгала по двору, вдаючи, що в неї є свої, собачi, справи. Вiн свиснув. Але з пiдворiття чувся такий цiкавий запах… А, можливо, вона просто вдавала, що не чує його — хотiла злякати.

Наступного дня вiн принiс їй подарунок — повiдець i нашийник. I вона вперше вiдчула, як це приємно, коли тебе бояться втратити. Та коли б вона вмiла говорити, то сказала б: «Ти — дурний. Нашийник — це лише символ твоєї впевненостi в собi. Якщо тобi так спокiйнiше — я буду вважати його найкращою iграшкою у свiтi. Але вiн нiчого не додасть i не зменшить у моєму ставленнi до тебе…»

Але от лихо: їй було дуже важко навчитися йти «поруч». Вона то забiгала вперед, то плелася позаду, то перебiгала на протилежний бiк, обплутуючи його ноги коротким повiдцем. Це було справжнiсiнькою карою! Коли повiдця не було, вона так упевнено йшла з ним крок у крок… Тепер же вiн злився, смикав шкiряний шнур, i нашийник боляче врiзався в горло. Йому було неприємно, що вона не вмiє правильно поводитись, як личить собакам блакитної кровi. У її очах засвiтився спочатку страх бути гiршою вiд iнших, а потiм i важка собача туга. Вона не смiшила його у вечiрнi години, хвiст її обвис i бiльше не скручувався веселим бубликом. Їй раптом знову захотiлося ночувати на ящиках мiж кiоскiв: там було її справжнє мiсце. А собакам дуже важливо знати своє мiсце — власне, нагрiте й позначене своїм запахом. Звичайно, таке в неї нiбито й було — бiля нiг на його лiжку, але вiн усе частiше й частiше у снi зiштовхував її на пiдлогу…

Вона вмiла бути терплячою, втiм, як умiють бути терплячими всi собаки, незалежно вiд породи. Слово Хазяїна було для неї єдиною i непорушною iстиною, а беззастережна любов до нього — єдиною умовою, за якої собаче життя набуває ваги й сенсу. В людей, мабуть, усе було iнакше. Але до Хазяїна вона нiколи не зiштовхувалася iз цим загадковим плем'ям двоногих.