Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Як ти мiг таке запам'ятати, ти був зовсiм маленьким!

— Ну, по-перше, не зовсiм… — вперто труснув головою вiн. — На тобi була блакитна сукня з марлевої тканини — здається, вона називалася марлiвка — з маленькими рожевими букетиками на нiй i бiлi босонiжки з пряжками у виглядi ромашок. Одна потiм загубилася… Волосся в тебе було зiбране в „кiнський хвiст“. А ще були бiлi клiпси…

— У тебе є дiвчина? — запитала Анна-Марiя, аби змiнити тему розмови й розумiючи, наскiльки безглуздо прозвучало її запитання. Ларик пiдвiвся з парапету.

— Ходiмо, я дещо тобi покажу.

Вiн простягнув їй руку.

— Куди ти мене кличеш? Ми ж iще жодного разу не скупалися!

— Ходiмо, це швидко…

— Ну, добре…

Всю дорогу вiд моря до свого номера вiн не вiдпускав її руки, нiби вона могла вирватися й утекти. В кiмнатi вiн витяг iз шафи свою валiзу, вигорнув на лiжко купу речей i нарештi дiстав iз дна невелику металеву коробку.

— Вона в мене завжди iз собою, — пояснив вiн. — Не хочу, щоб мати порпалася в моїх речах, є в неї така мила звичка, все наркотики шукає…

Ларик криво посмiхнувся, вiдкинув кришку i висипав умiст на туалетний столик.

Анна-Марiя довго не могла зрозумiти, що за купа дрiб'язку в неї перед очима. Ґудзик, брошка, шпильки, пластмасовий браслет, пряжка вiд босонiжок у виглядi квiтки… Стоп! Вона по черзi пiдносила дрiбнички до очей. Так це ж ЇЇ шпильки, ЇЇ пряжка, ЇЇ браслет. Скiльки ж їм рокiв! Вона одягла на руку смiшний пластиковий обiдок. Ну звичайно, вона залишила цю невигадливу прикрасу в ваннiй багато рокiв тому, коли ночувала в Адки…

— Послухай, Ларiоне, ти що — ненормальний? Можливо, ти манiяк? — вона перебирала дрiбнi речi, впiзнаючи їх i не вiрячи власним очам.

— А ось iще… — сказав вiн i простягнув їй засмальцьований ветхий нотатник. — Вiзьми. Я хочу, щоб ти знала…

Анна-Марiя взяла книжечку.

Купатися перехотiлося. Незважаючи на те, що слова й поведiнку Ларика вона не могла сприйняти всерйоз, усе ж таки її мучила цiкавiсть. Вона пiшла до свого номера, влаштувалася на балконi в широкому шезлонгу i стала читати.

Звичайно ж, це був його щоденник. Анна-Марiя подивилася на дату. Все зрозумiло, вiн почав його вести з чотирнадцяти рокiв. Записи були нечастими. Iнодi мiж одним i наступним лежав часовий вiдрiзок у пiвроку, а то й пiвтора. Спочатку все це видалося їй кумедним, та що далi вона заглиблювалася в сторiнки, то тривожнiше ставало на душi, нiби це писала вона сама — комусь невiдомому, далекому, тому, хто нiколи цього не прочитає.

„Я все-таки одружуся з тобою, коли виросту“, — стверджував найперший запис, i Аннi-Марiї довелося досить-таки добре напружити мiзки, щоб згадати, яким вiн був тодi, майже десять рокiв тому. Першi двадцять сторiнок видавалися їй просто смiшними. Вона посмiхалася, читаючи звичайну юнацьку маячню, згадуючи й себе тодiшню, бо хлопець докладно описував, у чому вона була вбрана того чи того дня, що говорила i як дивилася: „Ти сидiла на кухнi. Мама щось говорила тобi про якiсь „дебети“ i „кредити“. Ти кивала головою, але твiй погляд був спрямований за вiкно. Там падав дощ…“

Кiлька останнiх сторiнок стерли посмiшку з її обличчя.

„Я тепер знаю, що вiдчуває людина, всерединi якої оселився божевiльний дзвонар. Вiн розгойдує дзвiн так, що золотий дзенькiт оглушує й заслiплює, а грудна клiтка ось-ось лопне вiд натиску цього важкого дзвону. Це те, що вiдчуваю, дивлячись на тебе… Коли ж не бачу тебе, менi здається, що в мене немає якогось важливого життєвого органа — руки чи ноги. Я слiпну i глухну. I тодi я йду до твого офiсу й чекаю, коли ти з'явишся з дверей. Менi досить просто бачити тебе…“