Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Цiєї митi вона зрозумiла, що хотiла б залишитися тут назавжди. Оселитися в «старому мiстi» — невеличкому п'ятачку, оточеному фортечними мурами й суцiльно вимощеному жовтою плиткою. Вулицi в ньому були такими вузькими, що їхнi обидва боки можна було з'єднати розмахом рук, та все ж на них тулилося безлiч кав'ярень, антикварних магазинчикiв i музеїв. А на майданi перед ратушею прямо на вулицi стояли столики, пахло прянощами i свiжосмаженою рибою. Над фортечним муром височiли синi гори, в їхнiх ущелинах угадувались обриси руїн середньовiчних фортець, а бiля пiднiжжя, на великiй вiдстанi один вiд одного, як кубики, розсипалися будинки мiсцевих жителiв. У дворах деяких iз них так само були поставленi два-три грубо обтесаних столи пiд широкими дашками, обплетеними диким виноградом — тут для прихильникiв екзотики й нацiональної кухнi господинi готували надзвичайно смачнi обiди. Анна-Марiя уявляла, як восени це iграшкове мiсто завмирає, перетворюється на фантом, i це зовсiм не лякало її. Вона розумiла, що в неї є всi шанси справдi осiсти тут. Наприклад, купити невелику дiлянку землi бiля моря — он скiльки їх виставлено на продаж! — побудувати кiлька бунгало й налагодити елiтарний туристичний бiзнес для обраних. Але це буде всього лиш iще один гачок, на який вона спiймається, i ще бiльше потоне в тисячi марних справ. Можна просто плюнути на все, забрати з банку всi належнi їй грошi й жити тут, аж доки вони не закiнчаться. I не в готелi, а винайняти кiмнату в якоїсь старенької мiсцевої бабусi — з краєвидом на море i затишним балконом, заставленим вазонами…

…У сумцi задзеленчав мобiльний телефон. Анна-Марiя вже геть розiмлiла на сонцi й не вiдразу зрозумiла, хто говорить…

— Це ти в усьому винна! — кричала Ада надривним i зовсiм незнайомим голосом. — Чому вiн так швидко поїхав?! Що вiн тобi зробив?

— Почекай. Ти про що? — Анна-Марiя вiдчула, як похолодiли її ноги, i цей холод стрiмко став пiднiматися вище i вище, все тiло накрило крижаною хвилею. — Що сталося?

— Ларик помер… Лiкарi говорять, вiд передозування… Але ж вiн… мiй хлопчик… не був наркоманом… Я це точно знаю…

— Коли це сталося?

— Сьогоднi вранцi… Заходжу до нього в кiмнату, а вiн… — у слухавцi почулося ридання. — Щось палив перед тим усю нiч у дворi, а потiм повернувся, сказав: «На добранiч, мамо…» А я, iдiотка, його ще насварила!.. Навiщо, навiщо ти вiдпустила його?!

Вона ще довго щось кричала в трубку, але Анна-Марiя вже не розумiла змiсту слiв. Коли ридання припинилися, вона натиснула кнопку вiдбою.

Як сомнамбула, поверталася до свого номера, страшна, в'язка, як води Стiкса, нездоланна сонливiсть навалилася на неї i пригнула до землi. Ноги ледве вiдривалися вiд ворсистого ковролiну, що встеляв пiдлогу готелю. Ледь доплелася до свого номера i з великим зусиллям повернула в замку ключ. Хотiла впасти на лiжко, але раптом вирiшила дiяти iнакше: дiстала iз сумки тюбик губної помади й затерплими руками намалювала на бiлiй шпалерi високий напiвкруглий прорiз… Четвертi дверi вiдчинилися самi, без найменшого натиску, й Анна-Марiя сторчголов скотилася вниз…

…I вiдразу ж пiдхопилася на всi чотири лапи: не можна падати, не можна вилежуватися на черевi, не можна виявити цим найменшу слабкiсть чи хворобу, адже денне життя було в розпалi. Уночi можна було забитись у вузький прорiз мiж кiосками i влягтися там на картонних ящиках, жадiбно вдихаючи їхнiй запах — рибний, м'ясний, кондитерський… Вона повела боками, струшуючи з них пил i налиплу тирсу, озирнулася й вiдразу ж наштовхнулася на власне вiдображення в склi вiтрини. Гарна! Нi, справдi гарна: вузьке тiло на високих сухорлявих нiжках, така ж вузька, майже лисяча, мордочка, рудий, скручений бубликом, хвiст. Та, на жаль, iз породою не пощастило: щось середнє мiж бездомною дворнягою i благородним доберманом. Звiдси й високi нiжки — занадто високi для легкого, невеликого тулуба, i вузький профiль — занадто гострий для шляхетної породи… Шкода. Навряд чи знайдеться для неї хазяїн.

Вона невиразно пам'ятала, що рiк тому в неї була затишна домiвка — десь у парку бiля станцiї човнiв пiд теплим материнським боком — i цiлий виводок таких самих рудих iз темними пiдпалинами, подiбних до лисицi, братiв i сестер. Потiм усi розбрелися, хто куди… I вона звикла втягувати й без того худi боки, очiкуючи чи то удару, чи то нападу чужих.

— Дивись, яка гарна! — почула вона голос прямо над собою. — Милується собою, зовсiм як людина!

— Цiкаво, чи розумiє, що це — її вiдображення? — вiдгукнувся iнший голос.

— Навряд… Iди до мене!

Вона побачила, що поруч присiв чоловiк, i вiд його простягненої долонi не повiяло небезпекою. Нi, це не гицель. Не схоже…

— А очi в нас якi! — продовжував той ласкаво, нiби розмовляв iз дитиною. — Ну й очиська! Ой, ти ж красуня, ой, розумниця! Ану, дай лапу!..

Вона зрозумiла, що вiн просить її щось зробити, й уся напружилася, намагаючись зрозумiти, що саме. Нерiшуче потопталася на мiсцi, акуратно присiла на свiй хвiст-бублик i, схиливши голову набiк, допитливо подивилася йому в очi. Його простягнена долоня була перевернута й свiтилася на сонцi, як порожня алюмiнiєва миска… Вона боязко вiдiрвала одну лапу вiд землi.

— Ну-ну… Розумниця! — ласкаво мовив вiн i присунувся ближче. — Дай, дай лапку!

Шкода тiльки, що лапа була брудна… Ну, нiчого… Вона боязко простягнула її та обережно, самими кiгтиками доторкнулася до долонi. I вiдразу ж вiдчула, як долоня стислася. Вона була теплою.

— Ну, от i молодець… Ось i познайомилися. Як же тебе кличуть?… Пальма? Стрiлка? Бiлка?