Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Пiсля цього вечора Анна-Марiя стала часто заходити до Ади. Та вмикала програвача, розрiзала навпiл великий батон i намащувала на обидвi половини густий шар згущеного молока. Вони жували i слухали «Зодiак», вiдкинувшись на слизькому полiетиленi. Уламок розжареного металу, що лежав на серцi Анни-Марiї, поступово охолоджувався, зменшувався. Його мiсце тепер зайняла м'яка глевка булка, що розпухла в шлунку до неймовiрних розмiрiв, забила подих, колом стала в горлi… Анi назад, анi вперед.

Той, кому пощастило народитися пiзнiше, не знає цього огидного вiдчуття — безперспективностi. Ти можеш лежати на диванi, слухати платiвки, об'їдатися згущеним молоком, божеволiти вiд читання книжок — i стояти на мiсцi, поступово вкриваючись лускою байдужостi. Твiй свiт замкнений, i ти сам замкнений у ньому. Всi твої рухи — по колу: вулиця, школа, диван, платiвки, батон, намащений чимось солодким чи гiрким…

Обтанцюймо кактус колом,

Кактус колом, кактус колом,

Обтанцюймо кактус колом

Анна-Марiя обходить цирк десятою дорогою, рветься з мiста, яке так наполегливо й методично всмоктує її у своє черево. «Тобi тут нема чого робити! — згадує вона слова старого Калiостро. — Я був у Парижi й скажу: ти — викапана парижанка! Тут ти нiколи не знайдеш собi пари…».

— Тобi теж сняться ЦI сни? — Миколка з другого поверху пiдсiдає до Анни-Марiї на пiдвiконня у пiд'їздi.

Миколка — той самий хлопець, що живе за жовтими дверима на другому поверсi. Щоправда, тепер вони оббитi чорним дерматином, а дзвоник витьохкує сорокову симфонiю Моцарта. Анна-Марiя добре пам'ятає Миколку кучерявим ангелом у бiлоснiжнiй сорочцi, метелику й чорному пiджачку — таким вiн уперше вийшов на подвiр'я. Тодi його привезли з Пiтера Сашко i Свiтлана — молоде подружжя, що мешкали на другому поверсi. Як виявилося пiзнiше, батьки хлопчика загинули в автокатастрофi, i Сашко забрав небожа до себе. Миколка, звичайно ж, нiчого не знав, поки Ада Сiдловська не розповiла йому про його кругле сирiтство. Тодi маленький Миколка, одягнений, як принц, довго ридав, уткнувшись у колiна Анни-Марiї. А потiм поцiлував їй руку… Як дорослий.

Анна-Марiя здогадується, якi сни має на увазi сiмнадцятилiтнiй Микола, вона навiть упевнена, що в цих снах вона, Анна-Марiя, головна дiюча особа. Саме — дiюча.

— Куди ти зникла на два тижнi? — знову запитує вiн. — Я шукав тебе, де тiльки мiг. Алекс казав, що ти на Сан-Бабiло (так у мiстi називали майданчик, де збиралися повiї).

— I ти що, повiрив?

— Нi, звичайно. То де?

— Не має значення… Тепер нiчого не має значення. Може, справдi, пiти на Сан-Бабiло — це гарна iдея… Та спочатку… — Анна-Марiя пильно дивиться йому в очi, вiд чого нiжна Миколчина шкiра на щоках вкривається червоними плямами. — Слухай, а ти пам'ятаєш, як поцiлував менi руку?

— Звичайно. Я навiть пам'ятаю, що тодi подумав: обов'язково одружуся з тобою, коли виросту.

— Нiзащо! Я нiколи не вийду замiж. Я це зрозумiла дуже давно. Цi пупси на автомобiлях, кульки, п'янi гостi… Кому це потрiбно? Тобi це подобається? Ти збираєшся ТАК одружитися? Утiм, навiщо я запитую — ти одружишся саме так. Як усi. I буде це ну-удно. Як поглинання булки.

— Що з тобою? Ти дуже змiнилася останнiм часом… — Миколка бере її за руку, перевертає долоню й пiдносить до вуст, тулиться до неї теплими, просто гарячими, як вугiлля, губами. У пiд'їздi прохолодно, але, починаючи з долонi, все тiло Анни-Марiї раптово сповнюється незнайомим досi млосним теплом.

— Послухай, — шепоче Миколка, — послухай…

Але сказати йому нiчого — все зрозумiло без слiв.

— Тобi не здається, що всi люди навколо говорять про дрiбницi? — У Анни-Марiї сьогоднi дивний настрiй, вона й сама не розумiє, звiдки з'явилася ця хвиля незрозумiлої агресiї. — Ти не звертав уваги, якi одноманiтнi нашi рухи вже з самого ранку? Мене починає нудити, коли я розстеляю й застеляю постiль, ставлю на плиту чайник, чищу зуби, прокручую в замку ключ… А подумай, про що ми всi говоримо! Про кiно, про погоду, про ганчiрки, про грошi… Менi здавалося, що, коли я виросту, буду дуже розумною. А тепер розумiю, що розумною я була ТОДI. I вiльною також. А слова, по-моєму, взагалi не мають жодного значення — це всього лише звуки, якi ми зронюємо в порожнечу…