Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— А що ви тут робите, прекрасна юна незнайомка? — той самий надтрiснутий голос заповзає в її палаюче вухо. Анна-Марiя озирається. На неї чекає розчарування: сивий дiдуган — високий i худий — у потертому драповому пальтi, з-пiд комiра якого визирає картата сорочка, перехоплена на шиї грайливою хусточкою, настiльки замусоленою, що важко розiбрати її справжнiй колiр, дивиться на неї уважно i глумливо. Анна-Марiя порпається в пам'ятi, перебираючи можливi в таких випадках лайки. «Не твоє собаче дiло!» — вiдрiзала б Сiдловська. А то сказала б iще щось крутiше. Вона вмiє. У дiда таке саме мокре й довге волосся, як в Анни-Марiї.

— Вiдчепiться, дiду! — шепче вона, i її голос тiєї ж митi сiдає, як батарейки в зiпсованому приймачi.

— «А я зухвала була й весела!..»- не вiдстає дiдуган i раптом говорить майже скоромовкою: — Дурне затiяла! Давай так: купуєш дiдусевi чверточку, а я тобi — супчику насиплю. За мною — нiчлiг, за тобою — розмова. А вранцi — до няньок-мамок! Дiвчаткам iз такими очима нема чого вештатися вулицями!

— Обламати йому роги? — чує Анна-Марiя з iншого боку — це на її захист пiднiмається здоровенний бугай, з прозорими абстинентними очима.

— Заспокойтеся, мсьє! — сичить до нього дiдуган. — Я ж нiчого…

— Спочатку нiчого, а потiм трупи в пiдворiттях! — огризається захисник.

— А ви не грубiяньте, молодий чоловiче! — роздуває щоки дiдуган.

— Не треба сваритися… — намагається зупинити їх Анна-Марiя i згадує шкiльну прибиральницю Таню, що вмiє спритно вiдбрити й не таких. I раптом її голос набуває зовсiм iншої iнтонацiї:

— Припинiть негайно!

Нiби собакам крикнула: «Фу!» — замовкли.

Анна-Марiя купує пляшку найдешевшої горiлки, швидко перераховує здачу й ховає свою покупку до сумки. Залишається тiльки знайти нормальний пiд'їзд, дочекатися ночi, забитися на горiшнiй поверх…

На вулицi зовсiм стемнiло. Анна-Марiя йде, ступаючи прямо в калюжi — все одно ноги зовсiм мокрi, обличчя її вiд збудження палає. Вона не помiчає, що слiдом накульгує той високий дiдуган. Анна-Марiя звертає в арку й заходить у вузенький дворик. Вiдбитки освiтлених вiкон лежать на мокрому асфальтi, немов намальованi неоновою фарбою. Анна-Марiя стрибає в один освiтлений квадрат, на однiй нозi перестрибує на iншiй — гра в класики! Що там нагорi, за цими вiкнами? Невже за кожним ховається такий самий Олекса чи родина Сiдловських?…

Сивий старигань сидить на лавцi, скоцюрбившись, як мокрий обскубаний папуга на жердинцi, — спостерiгає.

— Чого ви за мною ходите, чого хочете? — обурюється Анна-Марiя.

— Дай ковтнути з пляшечки! — благає той. — А я тобi поворожу…

— Ви що — циган? — сiдає поруч Анна-Марiя. Старий бiльше не лякає i не дратує її, навпаки — є з ким згайнувати годину-другу, поки не згаснуть вiкна. — Як вас звуть?

— Калiостро! — вiдповiдає старий, грацiйним жестом вiдкидаючи з чола мокре срiбне пасмо.

— Навiщо ви обманюєте?

— Я нiколи не брешу, — вiдповiдає старий, — я справдi — Калiостро — викрадач думок!. Свого часу я був навiть знаменитим, а це iм'я — мiй псевдонiм. Був у мене свiй номер у цирку. Цирк любиш?

Цирк для Анни-Марiї — iнша планета. Вона була там одного разу з батьком i Олексою. Щоправда, батько весь вечiр просидiв у буфетi, а Олекса без угаву вибiгав у хол за морозивом i постiйно хрумтiв шоколадними батончиками. Та Анна-Марiя запам'ятала: цирк — iнша планета, недосяжна, як Марс чи Юпiтер. Вона — як золотий подзвiн металевих тарiлок. Завжди святкова, яскрава, щаслива, невгамовна й непохитна. Блискучий свiт!