Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— То ви з цирку? Не обманюєте? — пильнiше вдивляється вона в обличчя незнайомця, намагаючись знайти в ньому щось незвичне.

— Я ж сказав, мадемуазель, що нiколи не брешу! Хочеш угадаю, про що ти думаєш?

— Ну-ну…

— Звичайно ж, про смерть.

— Звiдки ви знаєте?

— Тобi скiльки — сiмнадцять? Вiсiмнадцять?

— Шiстнадцять сьогоднi… — зiтхає Анна-Марiя.

— Ну от. У шiстнадцять багато хто мрiє померти. Лежати в трунi в бiлiй сукнi та з лiлеями у косах… Але ти не помреш!

— Це чому ж? — Анна-Марiя iнстинктивно притискає до себе сумку з пляшкою.

— А тому, що жити тобi довго. Вродлива будеш, багата… — глузливо «ворожить» дiд, немов справжня привокзальна циганка, й уже серйозно додає: — А зараз пропоную зробити так: пiдемо до мене — я живу на цирковому подвiр'ї у фургонi, звiрiв доглядаю, iнодi прибираю на аренi. Помiчниця менi не завадить. Поживеш, скiльки схочеш. У тебе, напевно, вдома проблеми — от i вiдпочинеш. Ну що, ходiмо? Тут близько.

Аннi-Марiї все одно, хто вiн — манiяк-убивця, божевiльний алкаш чи, можливо, охочий потримати молодих дiвчаток за колiнця. Їй навiть цiкаво — що буде далi? Та й циркове подвiр'я приваблює бiльше, нiж темний вогкий пiд'їзд.

— От i чудово! — хитає головою дiдуган. — От i розумниця…

Вони виходять з арки, спускаються вниз до майдану, де й мiститься «iнша планета».

Анна-Марiя нiколи не помiчала, що за круглим будинком цирку є обгороджений високим парканом майданчик iз рiзними службовими прибудовами.

Старий веде її через прохiдну, киває головою жiнцi у ватянцi за вiконцем вахтової служби: «Це — зi мною!», i прямує з Анною-Марiєю всередину дворика. Нiс вiдразу ж уловлює особливий запах: так пахне в зоопарку, а ще — у м'ясних рядах базару лiтньої днини. Неподалiк вiд чорного входу до цирку справдi стоїть невеликий синiй фургончик iз двома малесенькими заґратиованими вiконцями.

— Ось ми i вдома! — мовить Калiостро й вiдсовує засув. — Прошу, мадемуазель!

Вiн клацає вимикачем, i Анна-Марiя бачить вузеньку, завалену всiляким мотлохом, кiмнатку. У центрi — тумбочка з електроплиткою, на якiй височiє закопчений до самого носика алюмiнiєвий чайник (такi Анна-Марiя бачила тiльки у фiльмах про вiйну), у кутку — лiжко, застелене вицвiлою строкатою ковдрою, кiлька кривоногих табуреток навколо дерев'яного столу. Всi стiни заклеєнi старими афiшами, на них справдi ряснiють написи: «Маг Калiостро — викрадач думок!»

— Ляжеш отут! — старий стягає з лiжка матрац i кидає його в протилежний куток. — Буде м'яко. Та не стiй на порозi, проходь швидше — холоду напустиш!

Однак Анна-Марiя немов зацiпенiла: на столi порядкує величезний бiлий пацюк, змiтаючи на своєму шляху хлiбнi крихти довгим рожевуватим хвостом.

— А-а, не бiйся, — каже старий. — Це своя людина — Альфонсiно! Вiн тебе не зачепить, вiн такий само старий, як i я. Альфонсiно, йди-но сюди, хлопчику! — кличе вiн i пiдставляє тваринi долоню. Пацюк повiльно пiднiмається рукавом на його плече й ретельно обнюхує старече обличчя.