Розділ «Епілог»

— До іншої, то й до іншої, — задумливо погодився я. Потім дозволив якийсь час думкам поганяти в голові і вимовив перші, по-справжньому свідомі, слова за цей клятий день:

— То я їм просто все розповім. Як було, так і розповім — будь-який психіатр після цього мене визнає неосудним.

— Може, й так, але краще, якщо ти розповіси усе спочатку мені, а потім ми всі разом подумаємо, що варто говорити, а про що треба промовчати. Якщо все зробимо так як треба, то дурка тобі забезпечена.

— Ніколи б не подумав, що буду такий радий повернутися туди знову. — І задумливо додав: — А звідти втекти набагато легше.

— Ніяких втеч, — строго погрозила Олена.

— Полікуєшся рік чи два, і, якщо все буде нормально, тебе випустять. А якщо втечеш, то так і бігатимеш все життя. Тобі це треба?

— А що ж ти відразу… — хотів сказати «про пиріжки почала», але вчасно стримався. Погодувати — це дуже особисте і, можна сказати, фундаментальне, в жіночій природі. А на такі речі краще не тиснути — собі ж гірше буде. — Неважливо. Я все зрозумів, усвідомив і починаю розповідати.

І я почав. Насилу вклався у відведений час, хоч і розповідав дуже стисло. Врешті-решт, Олена майже переконалася, що я дійсно не в собі, і в такому стані знаходжуся з тих пір, як втік з клініки. Коли прийшов охоронець, я посміхався. Він не зрозумів і скрушно похитав головою. От так я і посміхався, поки йшов до камери. Тільки там, зустрівшись з потворною фізіономією сусіда по камері, почав трохи відходити.

— Ти все-таки псих, — сказав охоронець і, зачинивши за мною двері, розвернувся і пішов.

— Так, я псих, — не став я сперечатися.

Жовтень 2004 — липень 2005

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!