Розділ «Мала проза»

– А, підлість… підлість… Я йду на вулицю… – стрепенувся Чубинський і забігав по хаті, чогось шукаючи.

Але на нього накинулись всі. Вони кричали на нього притишеними, зміненими голосами, що він не повинен виходити, бо його тільки шукають, що там він нічого не вдіє, що не можна кидати жінку й діти. Жінка казала, що вмре без нього.

Тим часом галас зменшався і скоро затих.

Тільки налякані діти плакали в кутку, хлипаючи все голосніше.

– Варваро! Варваро! – гукав пан Валер’ян. – Заберіть дітей у другу хату, втихомирте як-небудь…

Ввійшла Варвара, важка, спокійна, з червоними, голими по лікоть руками, і заговорила до дітей так, що вони зразу замовкли. Вона обняла їх тими грубими голими руками і забрала до себе.

В столовій теж стало спокійніше.

– Які ви щасливі, – обізвалась Тетяна Степанівна, – маєте таку славну наймичку.

Пані Наталя зраділа, що знайшла хоч один ясний пункт серед тих страшних подій, на якому можна спочити.

– О! Моя Варвара золота жінка… Се наш справжній друг… Спокійна, розсудлива, прихильна. І, уявіть собі, бере всього-на-всього три карбованці на місяць…

– Добрий характер має, – додав пан Валер’ян. – Четвертий рік служить… Ми звикли до неї, вона до нас… І дітей любить.

Поговоривши на ту тему, гості почали прощатись, але тут Тетяна Степанівна згадала, чого вона, властиве, прийшла. Їй здається, що панові Валер’янові після його промов на мітингах небезпечно сидіти вдома. Лучче б перечекати сей лихий день десь у сусід, в певному місці.

Горбачевський перечив. Навпаки, лучче сидіти вдома, не з’являтись на вулиці. Квартири їхньої добре не знають, бо вони недавно переїхали сюди, а коли побачать замкнені віконниці, то подумають, що дім порожній.

– Ні, ні, я лишуся вдома… Що буде, те й буде… – заспокоював їх на прощання Чубинський.

Чоловік і жінка лишились самі. Він бігав по хаті серед хмар з диму, немов хотів розбити неспокій.

Пані Наталя сиділа пригноблена.

Нарешті Чубинський сів біля жінки.

– Ну, не турбуйся ж так дуже, – заговорив він до неї, намагаючись бути спокійним. – Ніхто нас не зачепить… От погукають трохи та й розійдуться…

– Я… я спокійніша… Ти не звертай уваги… так, трохи нерви… Я теж гадаю, що нічого не буде…

Вона ледве здержувала себе, щоб не тремтіти.